Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Процокотівши хвилину, «Еріка» надовго затихала, ніби теж задумувалась, як задумувався її господар. У кабінеті западала непорушна тиша, тільки іноді з кутка між письмовим столом та книжковою шафою чувся сухий шерхіт, як начеб там вовтузилась пересохла шкіра, та чувся невдоволений писк…

— Не заважай! — не обертаючись, бурчав господар кабінету на адресу того писку в кутку. — Місяць у мене живеш, пора б уже й знати, що я зранку і до сімнадцятої нуль-нуль раб, прикутий до галери, тобто до друкарської машинки.

Сердитий писк у кутку посилився, сухий шерхіт теж, і невдовзі звідти перевальцем вийшов птеродактиль. Пошкоджене крило він уже тримав і навіть махав ним. Повівши сюди й туди видовженою головою з довгим дзьобом та переконавшись, що в кабінеті немає нікого, крім господаря, придибував до столу.

— Може, тобі мойви дати? — питав господар, вставляючи в машинку чистий аркуш. — Рибу ж ти любиш, правда?

Птеродактиль пальцями здорового крила вчепився йому в холошу, підстрибнув, потім, хапаючись то пальцями ніг, то крила, видряпався на коліна, сів і затих. Але очі його, коли він подивився на Зурбагая, були печально-журливими. Зурбагай поплескав його по спині.

— Ну що ти, що ти, Петю? Викопна доісторична істота, а ведеш себе, як мокра курка. Геть розкис. Сумуєш за своїм юрським періодом мезозойської ери? Потерпи, ось зростеться крило, тоді…

Ящір дивився на нього, не бликаючи, і бляклі риб’ячі очі його в ямках-западинках витягненого черепа були, як і перше, сумними, а шкіра на ньому геть позморщувалась і зсохлась.

— Ну чого ти, чого ти?! — вже почав сердитись Зурбагай. — Мені теж, брат, буває невесело. То не пишеться, то дружина нерви псує, то критики… Терплю. Сиджу за «Ерікою» і вперто стукочу. А ось суму не виношу. Тому, коли ти виліз мені на коліна, то, будь добрий, веселіше на мене дивися — терпіти не можу зажурених очей.

— Кого це ти повчаєш? — зайшла до кабінету дружина, скинула чорні стрілки брів на лоба. — Чого це ти гладиш своє коліно та ще й говориш до нього?

— Птеродактиль скис, як курка районного масштабу, то я його й розважаю рятівними бесідами. — Зурбагай випростав затерплу спину, потягнувся до хрускоту в суглобах.

— Дався тобі той не… пте…

— Птеродактиль, — з посмішкою підказав чоловік. — Або як його назвали самарські рибалки, котрі втікали від мене в очерет: Петька Дактиль. По-моєму, звучить: Петька Дактиль. Га?

— І не смішно, — зітхнула дружина. — Я до тебе серйозно, а ти…

— Я теж сама серйозність. — Помовчав, потім глянув на почату сторінку і до дружини. — Ти щось хотіла?

— Та нема його! — із стогоном у голосі раптом вигукнула дружина. — Птеродактиля твого. Чи Петьки Дактиля. Немає і не було ніякого Петьки з юрського періоду. І взагалі не може бути. Ти його просто… вигадав. Ну ще — створив у своїй уяві.

— Ти знову за своє? — насупився чоловік.

— Денисе… — дружина притулилася до чоловікового плеча, зазирнула йому в очі. — Дорогий мій, я не впізнаю тебе. Що з тобою трапилось? Та немає ж ніякого птеродактиля. Та й звідки він міг узятися, якийсь там птеродактиль з юрського періоду мезозойської ери? Ти ж не у фантастичному романі живеш, де все можливе, а в реальному житті. Схаменися. Отямся.

— Як це немає, коли він сидить у мене на колінах? — здивувався чоловік. — Петька Дактиль любить, коли я працюю за столом, вилазити мені на коліна, — зітхнув. — Тільки марудно йому в нас, додому він хоче. До своїх.

— Куди — додому?

— Ну… в свій юрський період.

— Літаком Аерофлоту він туди літає чи на власних шкіряних крилах-перетинках? — не втрималась дружина.

— А цього я вже не знаю, хоча дуже хотів би знати.

— Ти жартуєш чи, даруй, у тебе щось із психікою?

— Я цілком урівноважений…

— Ні, в тебе галюцинації. Зорові! Адже твого птеродактиля, крім тебе самого, більше ніхто не бачить і не може бачити. Ти просто перевтомився, от тобі й привиджуються доісторичні літаючі ящери, — дружина схлипнула і жалібно сказала: — Ну візьми себе в руки, Денисе. Та й звідки міг узятися птеродактиль, коли вони вимерли ще в мезозойській ері?

Зурбагай подумав і плечима знизав.

— Ось цього я не знаю, — подумав. — Це диво. А диво не піддається законам логіки чи, тим більше, стереотипу нашого мислення.

Дружина безпомічно зітхнула.

— Слухай, Денисе… Сходив би ти в лікарню, га?

— Чого? Адже я здоровий.

— Здоровий, здоровий, — поспішно і жалібно сказала Зіна. — А ти все одно сходи. Здорові теж ходять. Для профілактики. А хочеш, я з тобою піду.

Зурбагай занервував.

— Та чому це я буду ходити в лікарню, коли здоровий? І взагалі. Стільки роботи, а ти мене від діла відволікаєш дивними пропозиціями. Я мушу працювати.

— Ти… ти просто божевільний! — у відчаї вигукнула дружина. — Не при своїм розумі, коли хочеш!

— Твій діагноз просто вражаючий! — не без шпильки відповів чоловік. — Тобі б працювати рятівницею людства.

— Ну… знаєш! — дружина хряпнула дверима.

Минув ще тиждень.

Якось Зіна Зурбагай випадково зустріла на вулиці знайомого психотерапевта, доктора наук (років кілька тому, до того, як їм розширили квартири, вони мешкали в одному будинку і на однім поверсі й іноді разом за спільним столом відзначали свята, але звідтоді, як роз’їхались на нові квартири, майже не бачились). Розговорились, той (для