Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Вони вийшли на ґанок обкому й зупинились на верхній сходинці. Зелена «Мазда» і справді стояла ліворуч, у затінку верб, майже під тим самим місцем, де сьогодні удень на сходах Шлойма перестрів Уляну. Стіна все ще лежала паралельно фасадові обкому, й постаті у плащах кольору хакі так само ритмічно-симетрично стояли через рівні інтервали попід нею.

Самчук і Микола Іванович зупинилися й дивились на письменника Ецірвана відверто, просто в очі. Раптом Микола Іванович зробив крок, ні, півкроку вперед, і без жодного слова простягнув Шлоймі долоню. Шлойма цілком машинально потягнувся вже потиснути простягнуту руку, коли почув:

— Вгостіть-но ще на прощання сігаретою іностранною…

— Так-так, звичайно. — Пачка «Ґалуазу», вже добряче пожмакана й пом’ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і, припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й, піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.

В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигун, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.

Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі — кафе «Супутник», в нього так і не зайшлося, смак тістечка «Лимонне», присипаного цукровою пудрою, так і лишиться непізнаним і невпізнаним — до наступного твого приїзду сюди? (Після об’єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту…) З вітрин магазинчика «Одяг» на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в кримпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється — жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав’янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе…

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі — розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев’ятиповерхового будинку з ощадкасою на першому поверсі, Шлойма загнав «Мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз із салона. «Стоп, а куди ж тепер?»

Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному, це зробити — не проблема. Ось колишнє кафе «Сніжинка», в тому самому дев’ятиповерховому, через стіну від ощадкаси — тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята «Мазди» й підвів голову, дивлячись на дах будинку. Це був перший «хмарочос» у їхньому містечку й відповідно — перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось після дитячого кіносеансу на десяту годину в «Юності», вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під’їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під’їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація. Пам’ятав тільки свій несильний, проте виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев’ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень — жовтень, щоб дикуваті поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.

В його домі немає ліфта — всього лише п’ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи то у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…

Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг супермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесят метрів, по вулиці 16 Липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше, в часи війни — Гітлер-штрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому п’ятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Ґалуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної