Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна — цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. Їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.

Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека — нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її.

Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з “Британії”. Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.

Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.

Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.

Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.

— Боягузи! — вигукнув Паганель.

— Чесні люди так хутко не тікають, — зауважив Мак-Наббс.

— Що це за індіанці? — спитав Паганель Талькава.

— Гаучо, — відповів патагонець.

— Гаучо! — вигукнув Паганель. — Гаучо! Виходить, боятися не було чого.

— Чому це? — спитав майор.

— Бо гаучо — мирні, незавадні пастухи.

— І ви ймете цьому віри, Паганелю?

— Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.

— Я схильний скорше думати — вони не насмілились на нас напасти, — мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.

— Я теж так гадаю, — сказав майор, — бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.

— Та ніколи в світі! — вигукнув Паганель.

І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:

— Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.

— Не маю рації? — перепитав учений.

— Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.

— Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, — трохи гостро заперечив Паганель. — Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.

— Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.

— Я помилився, пане Мак-Наббсе?

— З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.

Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.

— Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! — вигукнув він.

— Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, — відповів майор, що також затявся.

— Ви, добродію, щось надто прискіпливі! — допік майора географ.

— А ви надто в’їдливі, — відрубав майор.

Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.

— Безперечно, один із вас — прискіпливий, а другий — уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався — двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:

— Це північний вітер.

— Північний вітер! — вигукнув Паганель. — До чого тут півничний вітер?

— Саме так, — відповів Гленарван, — північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.

— Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! — вигукнув майор і зайшовся реготом.

Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.

— То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?

— Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!

— На злочини! — обурився Паганель. — То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?

— Та я зовсім цього не