Читати книгу - "Академія дружин драконів, Бетсі Прусс"

Густав нахмурився, доки я здивовано ляскала віями.

—Усе гаразд? —трохи подаючись вперед, запитав принц.

—Таак. —з легким істеричним сміхом я відповіла, починаючи повільно, але впевнено підійматись з підлоги. —Вирішила перепочити хвильку. Але тепер відправ мене назад до академії.

Одного погляду на спадкоємця вистачило, аби зрозуміти, що він зовсім не довіряє мені.

Двері різко прочинились і до покоїв розмашистим кроком зайшов Лютик.

—Люцій? —здивовано запитав чоловік, роблячи крок вперед та закриваючи мене спиною.

—Я допоможу Орисії дістатись дверей академії. —він зупинився ледь не в притул до принца, хмурячи брови.

—В цьому немає потреби... —почав Густав, але граф його грубо перебив.

—Є! —надто голосно гукнув дракон. —Мій королю. У Вас зустріч із вінгредським послом за п’ять хвилин.

Декілька секунд ці двоє пропалювали одне одного поглядами, доки Густав не повернувся до мене обличчям.

—Залиш нас ненадовго.

Шоковано кліпнувши декілька разів, я стиснула губи та пальці в кулаки. Ще й виганяти мене сміє?

Коли я зробила крок до дверей, принц схопив мене за зап’ястя.

—Не ти. Люцій! Вийди.

Здавалося б, я повинна злитись на цього дракона, але зараз я відчувала полегшення. Як би там не було, а мені приємно, що не мене за двері виставляють.

Залишившись з ним на одинці, я посміхнулась.

—Так що скажете, Ваша Високість?

—На рахунок чого? —ніби не розуміючи, запитав Густав. Його погляд був прикутий до моїх грудей, і на якусь мить мені захотілось прикритись. Та хіба є у цьому сенс? Навпаки! Нехай любується і розуміє, яку красуню він втрачає.

Я повільно, якомога непомітніше виперла груди вперед та похилила голову на бік.

—На рахунок моєї свободи. —трохи хриплим голосом мовила.

Густав нахмурив свої чорні брови і невеличке пасмо впало на його чоло.

Коли він підійняв руку та потягнувся подушечками пальців до мого декольте, я несвідомо зробила крок вперед.

—Можна я… —тихим голосом запитав Густав, дивлячись на мої груди.

—Так. —без роздумів відповіла, роблячи ще один крок вперед.

—Дякую!

Принц посміхнувся, сміливо тягнучи до моєї шиї руки. Та перш ніж я зрозуміла, що він хоче, побачила у його руках ланцюжок з каменем, який подарував мені Люцій.
Густав уважно дивився на синій камінь, ходячи по кімнаті, а до мене увесь інтерес зник. Дурна!!! Думала, він мій третій оцінює, а виявляється на ці брязкальця дивився.

—Віддай! —сердито мовила, прудко видираючи з його долонь ланцюжок. Дракон здивовано дивився на мене, явно не розуміючи, у чому справа.

—Чим я тебе розлютив? —він щиро здивувався, доки я знову чіпляла ланцюжок на шию. А може, він ревнує? Через це попросив подивитись? Чи не довіряє Люцію... Як і Люцій Густаву.

—Я піду. —вирішивши нічого не пояснювати, я поспішно підійшла до великих дверей. —Чорт! Де тут ручка?

Обернувшись до усміхненого принца, я склала руки на грудях. Не триматиме ж він мене тут вічність.

—Запам’ятай, Ріша, до моєї кімнати зайти без дозволу можна, але вийти з неї — ні. Тому не раджу більше так необачно потрапляти у ці стіни.

Він підійшов до дверей та обережно штовхнув їх, і я відразу ж побачила Лютика, що вештався з одного краю коридору до іншого.

—Я врахую, Ваша Високість. —киваючи, відповіла я.

—Вже час. —трохи нетерпляче повідомив Люцій, навмисно дивлячись лише на принца. Ставши між двома драконами, я мило посміхнулась одному з них:

—Лютику, вже пізно, а я до вечері встигнути хочу.

—Так, ходімо. —він кивнув, скоріше собі, ніж мені, недбало вклонився Густаву та звернув на перший же коридор.

—Що на рахунок моєї свободи? —швидко протараторила, дивлячись у спину графові.

—Роби, що забажаєш. —з легкою усмішкою відповів принц, роблячи крок вперед.

—Тоді до зустрічі, Ваша Високість. —іронічно перекрививши його титул, я схилила голову, але погляду знову ж таки не відводила.

—Декілька днів, мосьє, а ви вже кланяєтесь. І ви досі впевнені у тому, що перевиховання, не для вас?!

Густав закусив нижню губу, ледь стримуючи сміх, я ж вирішила нічого не відповідати, мовчки звернувши у той самий коридор, де й зник Люцій. Самого чоловіка видно не було, тому я “навпомацки” підійшла до стінки та звернула вправо.

—Довго тебе чекати?

Від несподіванки моє серце забилось частіше, а з рота зірвався схлип.

—Пробач, не хотів тебе налякати. —він винувато посміхнувся, пропонуючи мені зігнуту в лікті руку. —До речі, сукня фантастична!

—Дякую.

—Що на це сказав принц?

Лютик галантно вів мене по коридорам, чомусь навіть не поспішаючи.

—Сказав, що не переходитиме мої особисті кордони. І у мене є свобода, на відміну від ваших дракониць. —я насолоджувалась кожним словом, адже тепер ніяка магія їх не врятує. Хіба ж всякі цікаві дари компенсують свободу???

—Цікаво... тобто ти не пройдеш відбір?

—Сподіваюсь, що ні. Принаймні у нас домовленість. Я...

—Чшшш. —Лютик несподівано приклав вказівний палець до моїх губ, дивлячись по різним бокам. Моє дихання збилось, а серце почало часто стукотіти по грудній клітці. Коли наші погляди зустрілись, зіниці дракона стали вертикальними і він поспішно відійшов на декілька кроків. —Мені важко контролювати себе, коли ти дивишся мені у вічі.

—Пробач. —чомусь почала вибачатись я. Чоловік знову запропонував мені руку, продовжуючи шлях, мов ні в чому не бувало. Коридори замку були набагато розкішнішими, ніж в академії. Ледь не кожні двері були покриті позолотою, сірі стінки, від яких відбивалось світло факелів, мармурова чорна підлога, вимита до блиску... усе це заворожувало. Я навіть подумала, що не погано було б прожити тут усе своє життя. Швидко відігнавши не потрібні думки, я запитала у Лютика:

—А чому ми не можемо відкрити портал, як це зробив Густав?

—Ну, почнемо з того, що такого каменю у мене немає. До того ж не завжди безпечно користуватись порталами. Один зайвий рух і ви висите у просторі між світами. Тому я віддаю перевагу грифонам.