Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Мойра співчутливо зітхнула.

— Мені дуже прикро, що ви її втратили.

Наче сценарій читала.

— Знаєте, мені просто потрібно помолитися біля неї та попрощатися.

Пальці Мойри торкнулися хрестика.

— Звичайно.

— У неї було чимало проблем, та в кого їх нема? Ми щотижня водили її до церкви. Можна закластися, що тому її хлопцеві це не подобалося. — Почувши це, Мойра згідно пхикнула. — Як думаєте, детектив Тернер скоро зателефонує?

— Щойно матиме змогу. Мабуть, він зайнятий.

— Але ви за годину зачиняєтесь, правильно?

— Для відвідувачів — так. Але ти можеш повернутися в поне...

— Але я не можу. — Алекс ковзнула поглядом по світлинах, приклеєних під краєм стійки, і помітила жінку в костюмі Вінні-Пуха. — Я навчаюся в медучилищі.

— Альберта Великого?

— Ага!

— Моя племінниця теж там навчається. Елісон Адамс?

— Така гарненька руденька дівчина?

— Це вона, — всміхнулася Мойра.

— Я не можу пропускати заняття. Вони такі складні. Здається, я ніколи раніше так не стомлювалася.

— Я знаю, — співчутливо озвалася Мойра. — Вони так виснажують Еллі.

— Мені просто... мені просто потрібно буде сказати мамі, що я попрощалася з нею. Тарині батьки були... Вони не були близькі. — Алекс старанно вигадувала, але підозрювала, що Мойра Адамс має власну думку про дівчат на кшталт Тари Гатчинс. — Якби я тільки могла побачити її обличчя й попрощатися.

Мойра повагалася, потім подалася вперед і стиснула дівочу руку.

— Можливо, я знайду когось, хто відведе тебе вниз подивитися на неї. Тільки приготуй документ і... тобі може бути важко, але молитва допомагає.

— Завжди допомагає, — палко запевнила Алекс.

Мойра натиснула кнопку, і за кілька хвилин з’явився виснажений коронер у синій формі й помахав дівчині від дверей. За подвійними дверима було холодно, підлога була викладена хвилястим сірим кахлем, а стіни пофарбовані в колір топленого молока.

— Розпишіться тут, — наказав чоловік, киваючи на дошку на стіні. — Мені потрібен документ з фотографією. Мобільні телефони, камери й усі записувальні прилади покладіть у кошик. Заберете, коли повертатиметесь.

— Звичайно, — погодилась дівчина. А тоді витягнула руку, зблиснувши в променях флуоресцентних ламп золотом. — Здається, у вас щось упало.

Приміщення було більше, ніж вона очікувала, і там панував крижаний холод. Також було несподівано шумно: з кранів крапала вода, морозильники гули, кондиціонери ганяли повітря; однак з другого боку панувала тиша. Це було останнє місце, куди могли прийти Сірі. До дідька ту Белбалм. Улітку їй слід улаштуватися на роботу в морг.

Столи й умивальники були металеві, над ними звивалися шланги, а шухляди — невисокі й прямокутні — висувалися з двох стін і скидалися на картотеку. Невже Геллі теж розрізали в такому місці? Тоді причина смерті не була таємницею. Алекс пошкодувала, що не взяла із собою пальто. Або парку Доус. Або чарку горілки.

Їй слід було працювати швидко. Примус дасть приблизно пів години, щоб встигнути впоратися із завданням і піти. На пошуки Тари не знадобилося багато часу, і шухляда, попри те що була важча, ніж дівчина очікувала, висувалася легко.

Дивитися на загиблу вдруге чомусь було важче, наче вони були знайомі. Розглядаючи Тару тепер, Алекс зрозуміла, що на думки про Геллі її наштовхнуло тільки біляве волосся. Геллі була міцна. Її тіло ще пам’ятало дні, коли вона грала в школі в американський футбол і софтбол, до того ж вона каталася на дошці для серфінгу та скейті, наче дівчина з журналу «Севентін». А Тара мала таке саме тіло, як в Алекс, — жилаве, але слабке.

Її коліна були якимись коричнювато-сірими. Біля зони бікіні виднілася щетина, червоні сліди від бритви скидалися на висипку. На стегні татуювання, зображення папуги, а нижче напис кучерявим шрифтом: «Кі-Вест»[52]. На правій руці — потворний реалістичний портрет дівчинки. Донька? Племінниця? Вона сама в дитинстві? Ще були піратський прапор і корабель на здиблених хвилях, Бетті Пейджу ролі зомбі на підборах і в чорній білизні. Камея на внутрішньому боці Тариної руки здавалася новішою, чорнило було свіже й темне, однак текст потертим готичним шрифтом майже неможливо було розібрати: «Краще помру, ніж сумніватимусь». Слова з якоїсь пісні, та Алекс не могла пригадати, з якої саме.

Вона замислилась, чи повернуться на шкіру її власні татухи, коли вона помре, а чи зображення вічно житимуть усередині поштових нічних метеликів.

Годі зволікати. Алекс дістала свої записи. Перша частина ритуалу була проста: пісня. Sanguis saltido, але не можна було просто промовляти слова, їх треба співати.

Спів у тій порожній лункій кімнаті здавався чимось цілком непристойним, але дівчина змусила себе протягти: Sanguis saltido! Salire! Saltare! Мелодія не зазначена, було лише написано allegro[53].

На другому колі Алекс помітила, що співає слова на мотив з реклами льодяників «Твіззлерс». «Така жувальна. Така фруктова. Така щаслива і ох яка соковита». Нехай, якщо це змусить кров танцювати... Вона зрозуміла, що спрацювало, коли Тарині губи порожевіли.

Тепер справи погіршаться. Кривава пісня мала на меті змусити Тарину кров циркулювати й розслабити заклякле тіло, аби Алекс могла розтулити їй рота. Вона взялася за Тарине підборіддя, намагаючись не зважати на те, що шкіра стала теплою і пружною на дотик, — і щелепа дівчини, здригнувшись, опустилася.

Стерн дістала з пластикового мішечка, що лежав у задній кишені джинсів, скарабея та обережно поклала його Тарі на язик. Потім витягнула з другої кишені бляшанку й заходилася вимальовувати бальзамом, що був усередині, воскові візерунки на Тариному тілі, старанно думаючи про все на світі, крім мертвої шкіри під пучками. Ступні, щиколотки, стегна, живіт, груди, ключиця, Тарині руки аж до зап’ясть і кінчиків середніх пальців.

Насамкінець, розпочавши з пупка, Алекс намалювала лінію, що поділила дівочий тулуб на дві половинки аж до шиї, угору підборіддям і до маківки. Вона збагнула, що забула принести запальничку. А їй потрібен вогонь. Біля дверей під брудною білою дошкою для записів стояв стіл. Великі шухляди були замкнені, але вузька горішня висунулася. Поряд з пачкою «мальборо» лежала рожева пластмасова запальничка.

Алекс узяла її й потримала вогник над місцями, які щойно намастила бальзамом, повторюючи рухи над Тариним тілом. Поки вона робила це, над шкірою з’явилася ледь помітна імла, мов над розпеченим асфальтом, і здавалося, наче повітря вигинається й мерехтить. У деяких місцях ефект був чіткіший, повітря так густо туманилося та тремтіло,