Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

мабуть, французами. Присадкуватий капрал з люлькою в зубах і молодий червонощокий капітан слухали Мюллера зі знудженим виразом на обличчях. Їхні постаті виражали тільки втому і бажання якнайшвидше задокументувати покійника із поїзда, що так недоречно вигулькнув під кінець зміни, й передати його далі, в найближчий звідси судово-медичний заклад. Редль мав безсумнівну рацію. Будь-яке розслідування було б зараз марудним, довгим і не викликало б жодного ентузіазму в місцевих функціонаріїв. 

Невдовзі після того, як Мюллер з поліціянтами закінчили свою розмову, на пероні з’явилися двоє санітарів з ношами. Вони зайшли в поїзд, і комісар чув, як ті перемовлялися упівголоса незнаною йому французькою, порядкуючи над тілом. Санітари кректали й лаялись, оскільки Ебербах, австрійський детектив, що вдавав із себе італійця, був за життя здоровилом. Таким самим здоровилом лишився він і після смерті. 

З труднощами його винесли з поїзда. На пероні санітари трохи перепочили, емоційно при цьому пояснюючи щось капітану й капралу, а потім потягли свою ношу кудись на тутешній двірець. Вістович знав, що день-два поліція шукатиме родичів покійника, перебиратиме його речі, намагаючись знайти бодай якісь контакти, а потім, якщо не знайде, то Ебербаха поховають за кошт магістрату на якому-небудь місцевому цвинтарі, куди зазвичай потрапляють безіменні волоцюги, самогубці й злочинці, страчені в довколишніх в’язницях. 

Потім Вістович спостерігав, як радісно з поїзда вийшла група ельзасців, вигукуючи щось своєю говіркою, і, незважаючи на ранішню пору, заходилася просто на валізах відкорковувати пляшку шампанського. Один із них театрально (хоч, може, й у щирому пориві) впав на коліна й поклонився, наче мурин у молитві, чималим літерам над входом до вокзального вестибюля. Літери були облущені, давно не знали свіжої фарби й складалися в слово «Straßburg». 

Вістович засміявся, як, мабуть, і всі інші, хто спостерігав за цією сценою. Чоловік збирався вже й собі вийти на перон, аби ковтнути свіжого повітря, коли ж зауважив там молоду жінку в темно-синьому пальто й акуратному капелюшкові. На шиї вона мала шовкову хустинку, що трохи з’їхала вбік чи то від вітру, чи то від поспішної ходи. Слідом за нею йшов носій з валізою на спині. 

Коли жінка зупинилася для короткої розмови з кондуктором, Вістович зміг нарешті розгледіти її обличчя. Постать одразу здалася йому знайомою, а тепер зникли останні сумніви. Акуратні вилиці, тонкі рівні губи, уважний погляд великих очей. Під капелюшком, як він пам’ятав, ховалося темно-русяве волосся. 

Її звали Маґдалена. Родом вона була з Позена, і вперше вони зустрілися саме там. 

Це сталося минулої осені, коли Вістович втягнувся у ризиковану й карколомну справу, пов’язану із загадковими вбивствами прусських чиновників. Знайомство з нею закінчилося найкоротшим у його житті романом. 

Розкривши свою «позенську» справу, комісар мусив повертатись до Лемберга. Попрощавшись із Маґдою, він добре розумів, що зустрітися знову в них шансів мало. Саме тому її поява на пероні так його приголомшила. Хоча йшлося, найпевніше, зовсім не про почуття, які навряд чи встигли тоді як слід розгорітися у них обох. Йшлося про те, що тут, в біса, в цьому експресі робить агентка A III b? Адже якби Маґда подорожувала у приватних справах, то навряд чи взяла би квиток у вагон першого класу. Як і він сам, зрештою. 

Комісар глянув у список, який отримав від кондуктора. Вільними досі були купе під номером сім і чотирнадцять. Отже, Маґда зайде зараз у котресь із них. Коли через вікно він побачив, як Франк забрав у носія валізу, а потім вільною рукою допоміг їй піднятися до вагона, Вістович став прислухатися до їхніх кроків у коридорі. За кілька хвилин почулося, як вони пройшли повз його двері, а далі кондуктор запросив її зайняти викуплене місце. Значить, Маґдалена буде в чотирнадцятому… Зовсім близько від нього. 

Комісар продовжив спостерігати за пероном. Цікаво, чи є тут ще хтось із Третього відділу? А якщо є, то куди вони, в дідька, їдуть? Чи не до Львова часом? Вістович усміхнувся й одразу ж відігнав цю думку. Найпевніше, A III b має якийсь інтерес у Відні або в Празі, куди, якщо вірити розкладу, експрес прибуває завтра о десятій ранку. 

За десять хвилин на перон вийшов полковник Редль і, встромивши до рота сигару, попрямував до двірця. Але за ним Вістовичу спостерігати не хотілося. Він дістав з валізи свіжу сорочку, комірець і свою елеґантну темно-смарагдового кольору хустину, яку збирався зав’язати на шию замість краватки. 

Змінивши сорочку, одягнув поверх неї світло-сіру камізельку, до якої пристебнув два ланцюжки: один для годинника, інший — ​для годинникового ключика. Потреби в другому не було, проте два ланцюжки створювали симетрію й додавали одягові поважності. Замість гарусової маринарки Вістович одягнув доброго піджака з великими внутрішніми кишенями. У них помістилися гаманець і відібраний у Редля браунінг. Наостанок чоловік витягнув зі свого багажу пляшечку кельнської води й делікатно скропив нею комір. 

За хвилину комісар вийшов з купе й, прошмигнувши повз двері під номером XIV, перейшов до вагона-ресторації. Обличчя лисого й світловолосого кельнерів аж скисли при його появі, проте Вістович приязно їм усміхнувся і попросив приготувати подвійний сніданок для першого класу. 

— Вам принести? — ​запопадливо перепитав старший офіціант. 

— У чотирнадцяте купе, — ​відповів комісар, дістаючи з гаманця кілька грубих купюр. — ​І ще… 

Вістович підкликав його до себе й промовив щось на вухо пошепки. 

— Буде зроблено, Herr Wistowytsch, — ​змовницьким тоном пообіцяв кельнер і прийняв до рук гроші — його досвідчене око зауважило щедрі чайові. 

Щойно поїзд вирушив зі Страсбурга, як той самий кельнер, тримаючи в руках важку тацю, обережно постукав у двері з цифрою XIV. На таці, крім ельзаських булочок, щойно куплених у місті, сиру, кави, свіжих фруктів і персикового варення, стояла відкоркована пляшка італійського «Chianti» й два бокали. 

Маґда відчинила й оторопіла від здивування. 

— Ви помилилися, — ​сказала вона й уже збиралася зачинити двері, але кельнер заперечив: 

— Аж ніяк, пані. Мені наказано принести сніданок саме у ваше купе. 

— І хто ж вам наказав? 

— Я, Маґдо, — ​промовив з-за його спини Вістович. 

Він став поруч з офіціантом і впевнено забрав тацю з його рук. Кельнер відкланявся й швидко пішов геть, залишаючи цих двох сам на сам. 

— Вістович? — ​тепер замість здивування в її очах майнув острах. — ​Що ви тут робите? 

— Подорожую, як і ви, — ​сказав львів’янин, відчуваючи, що цей переляканий і водночас офіційний тон його добряче зачепив. — ​Можна мені зайти? Стояти з цим усім незручно, мушу зізнатися. 

— Я щойно сюди перебралася… — ​промовила Маґда, непевно озираючись на свою напіврозпаковану валізу. — ​Тому, щиро кажучи, поки не можу приймати гостей. 

— Облиш, — ​впевнено сказав комісар і рішуче подався вперед. — ​Я ж не гість. 

Жінка відступила, пропускаючи його досередини. Вона й справді встигла зняти пальто, рукавички й капелюшок, прилаштувавши всі ці речі в гардеробі. Одним рухом елегантної ніжки Маґда заштовхнула валізу під канапу. 

Комісар поставив тацю на стіл і заходився наливати каву з кавника у два керамічні горнятка. 

— Готовий побитися об заклад, ти ще не снідала сьогодні, — ​промовив