Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"

Я думала, що ми вже більше не побачимо снігових гір, як проминули Колюмбія Айсфілд. А їх у дальшій дорозі було ще більше, були вони ще вищі, різноманітніші. Снігові гори височаться, лізуть одна повище другої, стримлять до неба неприступно. Рослинність повзе-повзе до шпилів — і не може дістатися, зривається з висоти, хоч і дуже високо над досягом людської ноги.

Правда, наш автобус знизився й їде здебільшого поміж зеленими сосновими лісами. Вони то ховають, то відкривають верхушки снігових скель, а часом в низинах — швидкі ріки та озера. Зелений колір смерек часом чергується з жовтим кольором листвяних лісів. А гори щораз більші, вони стовбурчаться і громадяться, кожної хвилини показуються інакше.

Як сліпучо виглядали б вони, коли б було сонце. Та день серпанково-сивий, сонце то прогляне, то сховається. Ми вже давно переїхали межу між Джеспер Національним Парком та Бенф Національним Парком, виразну не тільки приявністю стовпа із написом, але й кольористішою природою, більшою гамою барв: відразу почали миготіти смарагдові плюшеві килими долин, вишиті темнозеленими конусами смеречок та багрянцем кущів. Але якби сонце.. . Небо вже геть зовсім посивіло і набралося тужавости олова. Все ж таки ми спиняємось тут і там, з волі шофера, щоб побачити якесь диво та відчути, що вже, гай-гай, осінь, в горах холодно, мрійливо-сумно. Ось і ще раз спинилися, п’ятнадцять хвилин можемо щось розглядати.

Це справді несподіванка! Я думала, якийсь водоспад абощо, а там унизу лежить яснозелене озеро. Якби це був сонячний день, то можна б подумати, що вода відбиває блакить неба й тому озеро має такий чарівний не то зелений, не то густоблакитний колір. Ні, небо сиве. Це не синява неба, переломлена: в снігових відсвітах гір, це власний колір. Небо все в осінніх хмарах, збирається на мжичку, — а озеро ж таке синьозелене, таке спокійно-радісне мріє десь унизу!

Всі в автобусі заінтриговані. Незвичний гомін розмов з цього приводу. Шофер, який приготував цю несподіванку, признається, що цей власний колір озера походить від морени, зеленої глини. Наш шофер час-від-часу виявляє академічні знання й читає маленькі лекції.

А тепер ми вже наближаємося до божественного Лейк Луїс, що про нього я стільки наслухалася ще в Едмонтоні. Така прогулянка через Скелисті Гори для едмонтонців дуже доступна річ. Всього тільки три вільних дні, сіли в авто — і за кілька годин уже в своїй албертійській Швайцарії. І є поміж Джеспером та Бенфом так багато спокусливих екскурсій до шпилів, радієвих і гарячоджерельних купелів, смеральдових озер, льодовиків і вічноснігових гір... Не миніть тільки Лейк Луїс, там можна годинами дивитися й не змигнути оком, на ту красу можна молитися.

Але щодалі пробивається наш автобус через ці снігові ґлечери, несамовито винесені до небес гори, то більше заволікається все дощем-мжичкою. Шофер вже навіть пустив прочищувача дощової сльози на вікно. Оце така невдача! Дощ, туман, ніяких гір уже нема, а як заїхали ми під готель Лейк Луїс Шалет, що збудований вікнами-очима на це озеро, то лляв уже таки справжній дощ. Щоб так далеко заїхати й не побачити найголовнішого?

Нічого не лишилося, як заночувати. В цьому Лейк Луїс є так: ліс і гори, два готелі, станція екскурсійних автобусів, подарункова крамниця. Ніякого приватного житла нема, не видно було ніде й у дорозі. Ніяких людей тут нема, крім туристів і готелевої обслуги. Скрізь першорядні готелі: ждуть гостей, щоб пестити їх запобіжливою увагою, ласкавою ввічливістю, розкішним доглядом. Обслуга ця до всіх послуг готова — на ту кількість оплати, на яку спроможні ви. Та й туристи тут тільки з вікон авт, автобусів і готелів визираючі. Піших туристів з їх гомоном, співами, голосним сміхом не водиться. Отож і мені довелось віддати себе під опіку першорядного готелю Лодж Дір — на таку кількість оплати, на яку я спроможна.

Холодна краса!

Заночувавши, із страхом поглядаю на небо. Увечорі — ні одної зірочки! Удосвіта — де ж це поділилися ті гори, що були ще вчора? Туман — за кілька кроків. Учора ще ніби видно було частину того омріяного озера, а сьогодні — тільки трохи води при березі. Що ж робити? Поїхати й не побачити? Чи може взяти одну з цих приманливих екскурсій на чотири години? До Морен Лейк, чи до Тен Пікс, чи може до Емеральд Лейк? А що ж я там побачу в такому тумані? Людина розгублена. Щастя ще, що автобус проходить тут чотири рази на день. Я наставилася чекати.

Сіла біля озера на ослоні, дивилася на туман перед собою. Дивилася, як він потроху підходив догори, все більшу площу зеленого озера відкриваючи, та й показав ненароком неясні береги протилежного боку озера. Все інше покрито туманом, хто його знає, чи там що є, може й нічого нема? У всякім разі, озеро не безконечне. Ось угорі прорвалось пасмо туману, показало неясні обриси лісу, але нижче туман все одно висить. Ніяких гір, звичайно, тут нема.

Але десь існує сонце. Воно підбирається все вище й вище та все намагається знайти шпару, щоб прорватися крізь тумани:. Он на тім боці воно блиснуло й відкрило, що там є гора, вкрита лісом. Вище вже нічого нема. Та незадовго і ця гора зникла. Спасибі тобі, клаптику блакитного неба., як сказав би Володимир Купченко, що ти подаєш якусь надію! Ще сонце переможе. Сиджу і жду.

І раптом!… Міраж, чи що? Неначе біла гора примерещилася високо в небі, висить у тумані, в повітрі? Ні, це тільки примерещилося, нічого там нема, Ось і ще раз — але вже насправді — дуже високо вгорі, понад оці ліси, що обступили озеро, у небі незв’язано з .землею висить і сяє до сонця снігова гора.

Далі все пішло дуже швидко. Хмари панічно утікали з неба, туман слиз, наче й не було його ніколи. За півгодини жадної хмарини не було, саме синє небо сміялося, а в зеленому озері відбивалася та божественна панорама білих шпилів, льодовиків, безконечно далеких снігових гір. Справді, можна годинами, дивитися й боятися змигнути оком.

Але дивна людська природа. Поки цієї панорами не було, я молилася, щоб показалася. Як ця вічна краса