Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

Юрба вщухла і прислухалась до розмови. Підліток підійшов до Одноокого.

– Ну, оповідай, що ти бачив?

– Дим!.. Там, на півдні, дим!..

– Гаразд. Ти скажи, цей дим стелеться чи підіймається стовбом?

– Це дуже далеко! – відповів підліток. – Я бачив з дерева на горі. Це лише смуга, що підіймається вгору.

Виявилося, що, крім Гая, і серед підлітків є охочі блукати лісом, хоч і є небезпека потрапити в лабети хижого звіра.

– Може ти помиляєшся? – запитав знову Одноокий.

– Ні, ні! Я бачив… Там далеко смуга диму… Я довго дивився на неї… Там люди…

– Звідки ти знаєш, що там люди? Може там пожежа?

– Це не пожежа, – встряв у розмову Гай. – Звіри не хвилюються і ніхто не тікає звідти. Це не пожежа.

– Може це степовики? – вголос подумав якийсь з мисливців.

Це слово викликало гамір в орді. – Степовики! Степовики! Жінки захвилювались, почали скликати дітей. Вони з оповідань знали, що степовики – дике плем’я, яке любить нападати на мирні орди мисливців, що живуть на постійних стоянках. Звичайно, що це хвилювало не лише жінок, були занепокоєні й мисливці, але вони силкувалися не виявляти цього.

– Степовики не підходять так близько до лісів!

– Які там степовики, – заспокоювали мисливці юрбу.

– Малому здалося, а ви й повірили!

– Там дим, дим, дим!.. – підстрибуючи, кричав розкуйовджений підліток.

– Та цить! – наказав йому Одноокий. – Ну й дим, так що з того? Зараз мисливці підуть і довідаються, що там таке!

Після невеликої наради, що під час її стояв гамір та метушня потурбованих жінок, мисливці відрядили Оленячого Рога та Гая з собаками на південь довідатися про причини диму. Разом з цим виставили вартових ї наказали всій орді нікуди не розходитися.

Оленячий Ріг та Гай, озброївшись, як на війну, та покликавши собак, вилізли на гору й пішли лісом на південь. Собаки спочатку бігли позаду, а потім стали ганятись за малими звірятами, що швидко тікали од них в норки або в густі кущі.

Мисливці йшли мовчки. Ніщо не нагадувало їм про близьку присутність сторонньої людини. Ніде не було ніяких слідів, що нагадували б присутність людини. Вони йшли вже досить довго, а Оленячий Ріг уперто мовчав. Гай, хоч розмовляв з собаками, а той йшов мовчки, не звертаючи ніякої уваги на юнака.

Де ж він, мисливець Оленячий Ріг, буде базікати з юнаком Гаєм! Оленячий Ріг ішов важно, як півень, і Гай іноді тихо сміявся, дивлячись на цю самовпевнену постать. Мисливець був худий та довгий. Довга оленяча шкура, що була на ньому, теліпалася позаду нього та била по п’ятах при кожному кроці. Він був увесь рудий. Його довге руде волосся, примащене водою, спускалося на шию і там закручувалося войовничим вихром. Довге обличчя з великими вилицями та маленькими очима було ввесь час серйозне та зосереджене. Він ішов лісом урочисто, як володар неба й землі, і, мабуть, уявляв, що в нього велична постать непереможного мисливця-вояка.

Але, нарешті, і йому набридло мовчати. Веселі мавпи, роздратовані його виглядом, дражнили його і кидали сухими галузками та плодами, силкуючись влучити йому в голову. Оленячий Ріг часто зупинявся та загрожував їм своїм списом, підіймаючи його високо вгору, але це ще більше звеселяло населення столітніх віт. Коли він ішов, від нього здалека було чути якийсь стук і брязк, до того він був обвішаний різноманітною зброєю. Він ніс на собі кілька пудів смертельного каміння. Коли від нього заходив іноді особливо голосний брязк, навіть собаки Гая зупинялися й починали гарчати. Нарешті, Оленячий Ріг щось промимрив собі під ніс, даючи цим знати Гаєві, що він має охоту розмовляти. Гай учепився за цей звук і вирішив використати його для розмови.

– О, великий мисливце оленів, хоробрий, непереможний брате! – патетично заговорив юнак. – Ти багато полював у лісі та в полі чи не бачив ти коли степовиків, які вони й що це за люди?

З перших слів юнака, що в них ховалась удана повага, Оленячий Ріг ніби виріс на цілу голову вище. Йому подобалась така пошана та похвала.

– Ні, юначе, – прохрипів він, удаючи вже старого мисливця, – мені не доводилося ще бачити степовиків, а то моя палиця та спис уже мали б сліди їхніх поганських тіл.

– Кажуть, що вони не такі, як ми, – продовжував Гай, – вони нижчі за нас та всі чорняві.

– Я теж чув, – підтвердив Оленячий Ріг. – Вони чорняві, аж блискучі.

– Вони надзвичайно хитрі, – сказав Гай, – і з ними треба бути дуже обережними, їхні стріли швидкі й непомітні.

Оленячий Ріг уважно поглянув на юнака.

– Вони їдять людей!.. – закінчив свою думку юнак і раптом став старанно оглядати Оленячого Рога з п’ят до голови. Той занепокоївся.

– Ти що-небудь помітив? – стурбовано спитав він.

– Ні, це я так… нічого… тільки… – не докінчив навмисне своєї думки юнак.

Оленячий Ріг знову серйозно глянув на юнака. Обличчя Гая було ніби зацікавлене та трохи занепокоєне. Оленячий Ріг знав, що Гай дуже розумний юнак, що всі його поважали, значить, було щось серйозне.

– Ти знаєш, хоробрий брате, ці степовики дуже зручно вміють ховатися по кущах. Ось ми йдемо собі, а може в цей час десятки очей стежать з кущів за нами.

Оленячий Ріг од цих слів аж зупинився. Він уважно глянув на кущі.

– От що, – сказав юнак, – ти дуже білявий…

– А хіба це дуже помітно з куш? – занепокоєно спитав Оленячий Ріг.

– Ні, степовики з особливою насолодою їдять білих, – серйозно відповів Гай. – Вони вважають, що м’ясо білявих людей дуже смачне. От я дивлюсь на тебе й турбуюсь.

Оленячий Ріг глибоко подихнув і було помітно, що він зблід. Взагалі він був хоробрий мисливець і ніколи не відступив би перед небезпекою, але його дуже лякало все невідоме.

В цей час собаки Гая, мабуть, помітивши в кущах якогось звіра, спинились і стали нюхати повітря. Гай, помітивши це, швидко ліг у траву і став повзти.

– Вони щось помітили, – промовив Гай. – Мабуть, степовики.

Оленячий Ріг одразу повалився в кущі і наробив грюку своїм камінням. Собаки незадоволено поглянули на нього.

– Тихше, вони чують здалеку! – сказав Гай і швидко поповз уперед.

Оленячий Ріг силкувався не відстати від нього, в той же час дбаючи, щоб його зброя не робила шуму. Він одразу ввесь упрів: зброя була дуже важка і повзти з нею по траві було нелегко.

Коли собаки побачили, що люди повзуть, вони були дуже здивовані. Вони повертались назад і махали привітно обрубками своїх хвостів.