Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

стільки разів переписувати текст, що він зрештою нівечить своє полотно. Читач уже не бачить людини. Романіст, той має право вибору, він підкреслює якусь деталь. Маленька жирна рука Наполеона, дрижання його литки, його швидкий крок — цих деталей вистачає, щоб ми його побачили. Кутузов важкий, сліпий на одне око, слізливий, сонний, — образ незабутній. Так само як епічний поет дає богам і героям постійні епітети (Ахілл бистроногий), так Толстой наділяє «маленьку княгиню» Лізу Болконську трохи коротшою верхньою губкою, у П’єра Безухова — наївна і довірлива посмішка. У кожного генерала своя звичка, яка стає його лейтмотивом.

Ефект від цілого величезний. Історія органічно увійшла в життя. Битва під Бородіном, яку Толстой вивчав, ознайомившись з місцем, де вона розігралася (як Віктор Гюго — Ватерлоо[130]), відбувається в романі у реальних пейзажах, серед реальних людей. Стендаль досяг того ж ефекту, змалювавши поле бою, побачене очима Фабріціо, але йшлося лише про один бій. Толстой примушує нас пережити всю війну. Єдиний письменник, якому пощастило повторити це чудо, — це Жюль Ромен[131] у своєму романі «Верден». Зверніть увагу на те, що Толстой, як зробив би історик, звертається до джерел. Він читає безліч мемуарів, він радиться із свідками. П’єр Паскаль пише, що немає майже жодної сторінки, жодного епізоду, де не можна було б вказати, звідки вони походять. Він відзначає особливо текстуальні запозичення з «Щоденника одного студента» Жихарєва. Банкет, влаштований Багратіону 3 березня 1806 року, описаний Жихарєвим, — ті самі тости, та сама кантата. Але романіст доручив організацію свята одному з своїх вигаданих персонажів — старому графу Ростову. Той самий прийом використав Дюма-батько, коли він послав Атоса на ешафот. Тільки Толстой, маючи більше почуття міри і менше схильності до мелодрами, більш органічно сплавляє вигадку і факти.

Ця удача Толстого особливо відчутна у перших книгах роману. Після цих частин, де змальоване приватне, сімейне життя, починають щасливо чергуватись історичні події з численними драмами почуттів. Ми потрапляємо з Москви у Лисі Гори, потім слідуємо за князем Андрієм, Миколою Ростовим, Василієм Денисовим в армію. Ми повертаємось до Петербурга і Москви, щоб побачити шлюб П’єра Безухова; ми присутні на полі бою під Аустерліцом і, у наступній книзі, на банкеті на честь Багратіона. Величні приливи і відливи війни і миру зображені з незрівнянною художньою силою, і, я гадаю, з неперевершуваною.

Згодом Толстим до певної міри заволодіває потреба зробити з історії філософські висновки. Гюго у «Знедолених» піддався тій самій спокусі. Я переконаний, що краса мистецького твору вимагає того, щоб філософія сама собою випливала з нього. Етичне значення твору при цьому не втрачається, бо чиста краса спричиняє «очищення пристрастей». Лагідне враження безтурботності, що викликає споглядання щасливого шлюбу П’єра, який здобув душевний спокій, і Наташі, що стала матір’ю і матроною, — невисловлений моральний урок, але він вразливіший, ніж довгий висновок про свободу і необхідність.

У всякому разі, я думаю, що не слід судити митців, а вдячно приймати їх і захоплюватися тим, що вони зробили для нас. Очевидним є те, що Толстой надавав великого значення своїм теоретичним поглядам на історію. Його основна теза полягає у тому, що особистості не творять історичних подій, а слідувать їм, удаючи, що керують ними, або щиросердо гадають, що роблять це, насправді ж підкоряючись їм. «Чому кажуть, — запитує він, — що Наполеон був талановитий воєначальник?» Що це значить?

Талановитий воєначальник — це той, хто передбачає всі можливі ситуації… який вгадує всі задуми ворога… Але це неможливо! У грі в шахи так можна міркувати передусім тому, що є час, щоб зупинитись перед ходом, і особливо тому, що правила непорушні. Кінь завжди сильніший за пішака, два пішаки завжди сильніші за одного. На війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, іноді слабкіший за роту. Усе залежить від духу армії, тобто від почуттів, які володіють кожним з мільйонів солдатів. Хто може його створити? Хто може їх передбачити?

І все ж таки, відповідає Історія, кожного разу були перемоги, були завойовники, кожного разу під час великих переворотів у державі з’являлися великі люди.

— Справді, — відповідає трохи пізніше Толстой, — щоразу, коли з’являлися завойовники, були війни, але це не означає, що ці завойовники були причиною війни. Кожного разу, коли локомотив рушить з місця, я чую свисток. Це не означає, що свисток — причина руху поїзда… Щоб дослідити закони історії, ми повинні лишити осторонь міністрів і генералів, щоб дошукатись єдиних, нікчемних причин, які єднають і спрямовують маси. Ці причини надто численні, щоб людський розум міг їх охопити, так само як закони історії, що нам лишаться завжди невідомими. Мудрий генерал — це не Наполеон, який вірить в те, що веде велику армію до перемоги, в той час як вона штовхає його до поразки. Це Кутузов, який має просту властивість спокійно спостерігати події і якому його довгий воєнний досвід, мудрість старшої людини, довели, що одна людина не могла б вершити долю сотень мільйонів людей, які борються проти смерті.

Про роль видатних осіб в історії, про свободу і необхідність можна було б дискутувати безконечно. А тим часом життя триває і художній твір таємниче демонструє свою красу. Справжня філософія «Війни і миру» не в абстрактних відступах Толстого, які Софія Андріївна, добрий суддя, ненавиділа, а в кількох величних пасажах, де читач разом з персонажами знаходить розв’язання проблем, які його хвилюють. Це майже завжди несподіване зіткнення з реальністю, пов’язаною зі смертю або з коханням. Це відбувається тоді, коли поранений князь Андрій падає на полі бою. Над ним немає нічого, крім неба, де повільно пливуть сірі хмари. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, — подумав князь Андрій, — не так, як ми бігли, кричали і бились; зовсім не так, як з розлюченими і переляканими обличчями тягли один в одного віник француз і артилерист, — зовсім не так повзуть хмари по цьому високому, безкрайньому небу. Як же я не бачив раніше цього високого неба? І який я щасливий, що узнав його нарешті. Так! Все пусте, все обман, крім цього безкрайнього неба». Це, можливо, не є теорія і безумовно не філософія, але зворушує нас, як плин хмар, що заспокоює князя Андрія. Це і те, що полонений П’єр Безухов відкриває нову правду, просту і велику, — доброту російського селянина, яку втілює Платон Каратаєв, його товариш по полону. У вустах Платона все набирає характеру справжньої величі. «Прихильностей, дружби, любові, як розуміє П’єр, Каратаєв не мав жодних, але він любив