Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

і любо жив з усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якоюсь людиною, а з тими людьми, які були перед його очима. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П’єра, який був його сусідом…» Платон Каратаєв мав залишитись для П’єра і лишається для нас втіленням повної, неприступної, вічної простоти і щирості.

Війна і мир чергуються одне з одним. Герої вмирають або старіють. Сама Наташа стає обважнілою. А діти ростуть, і дерева зеленіють знову. Усе змінюється, і все продовжує жити. Дві речі здаються вічними: зоряне небо над нашими головами і закон кохання в наших серцях. Чому? Відповісти на це питання не є завданням ні поета, ні романіста. Їхня роль у тому, щоб пройти широкими кроками через події, страждання, катастрофи і змалювати їх з непідкупною простотою, показати у житті те, що нас втішає. «Війна і мир» — хроніка багатостраждальної епохи. Це книга, яка примушує любити життя, викликаючи, як велика музика, живе почуття невмолимого, проте такого, що вселяє надію, — руху Часу.

Мистецтво Чехова

[132]

Щоб зрозуміти Чехова-людину, не слід уявляти його собі таким, яким ми звикли бачити його на портретах останніх років. Втомлене обличчя, пенсне, яке робить його погляд тьмяним, борідка дрібного буржуа — це не справжній Чехов. Хвороба, смерть, що насувалася, неймовірна втомленість наклали свій відбиток на цей його погляд. Краще подивіться, яким був Чехов у двадцять років. Щирий, сміливий погляд, безстрашно спрямований на світ. Він уже встиг чимало вистраждати, і страждання зробили його сильнішим. Ніколи ще розум чесніший не спостерігав людей. Ми побачимо, що він був великим, можливо, одним з найвизначніших митців усіх часів і всіх народів. Ним захоплювався Толстой. Музичною тональністю почуттів він нагадував Шопена. Це був не просто митець, це була людина, яка відкрила для себе і без жодного догматизму запропонувала людям особливий спосіб життя і мислення, героїчний, але чужий фразерству, такий, що допомагає зберегти надію навіть на грані відчаю. Він захоплювався Марком Аврелієм[133] і був гідний його. Але він ніколи не дозволив би, щоб йому про це сказали, — така була його єдина слабість.

Не так вже й легко почати розмову про мистецтво Чехова, знаючи із спогадів сучасників, як безжально судив він своїх критиків. Спочатку його вважали чимсь на зразок напів-Мопассана, і він справді працював тоді над невеликими оповіданнями, чудово написаними, але не позначеними глибиною. Коли ж він став великим письменником, далеко не всі прийняли його всерйоз, і це його мучило. Він мав складну і по суті сором’язливу душу. До того ж найчудовіші його творіння не били на ефект, у них не було того, що впадає в око. Крикуни відтісняли його на другий план. Його гризло і це. «За всіх часів так: Короленко і Чехов, Горький і Чехов», — говорив він.

Потім його почали називати «похмурим письменником», «співцем сутінкових настроїв». Бунін[134] розповідає, як це обурювало Чехова. «Яка я похмура людина… який такий песиміст?» «Тепер, — продовжує Бунін, — без усякої міри перегинають палицю в інший бік… Твердять: «чеховська ніжність і теплота». Що ж почував би він, читаючи про свою ніжність! Дуже рідко і дуже обережно слід вживати це слово, говорячи про нього. Ще огиднішими були б йому ці «теплота і сум».

«Піднесені слова» його дратували. Аматорів пишномовних промов він сухо уривав. Коли один знайомий поскаржився йому: «Антоне Павловичу! Що мені робити? Мене рефлексія заїла!» — він відповів: «А ви менше горілки пийте». Одного разу його відвідали три вифранчені дами, сповнивши кімнату шелестом шовкових спідниць і запахом міцних парфумів, вони зробили вигляд, ніби їх дуже цікавить політика, і — почали «ставити питання».

— Антоне Павловичу! А як ви гадаєте, чим скінчиться війна?

Антон Павлович покахикав і тоном серйозним і ласкавим відповів:

— Мабуть, миром…

— Так, звичайно! Але хто ж переможе? Греки чи турки?

— Мені здається, переможуть ті, хто сильніші…

— А хто, на вашу думку, сильніший? — навперебивки запитували дами.

— Ті, хто краще харчуються і більш освічені…

— А кого ви більше любите — греків чи турків?

Антон Павлович ласкаво подивився… і відповів з лагідною люб’язною посмішкою:

— Я люблю мармелад… А ви любите?

Він ненавидів такі слова, як «гарно», «соковито», «барвисто». І обурювався пишномовністю московських модерністів: «Які вони декаденти! Вони здоровезні мужики! Їх би в арештантські роти віддати!.. Усе це нове… мистецтво — нісенітниця. Пам’ятаю, у Таганрозі я бачив вивіску «Заклад штучних мінеральних вод». Ось і це те саме. Новим є тільки талановите». Він міг би сказати словами Поля Валері: «Ніщо на світі не старіє так швидко, як новизна». Марнославна дурість була йому так само огидна, як і Флоберу, але коли Флобер обурювався, то Чехов спостерігав і аналізував витоки недоумкуватості і пихатості з прозірливістю вченого.

Він любив повторювати, що людина, яка не працює, завжди почуватиме себе спустошеною і нездарною. Сам він працював, навіть коли слухав. Його записні книжки сповнені сюжетів, схоплених на льоту. Іноді він виймав із стола записну книжку і, піднявши обличчя і блискаючи скельцями пенсне, потрясав нею в повітрі і говорив: «Рівно сто сюжетів! Еге ж, мосьпане! Не вам рівня, молодим! Хочете, парочку продам?»

Сюжет, щоб зацікавити його, повинен бути простим: наприклад, професор дізнається, що хворий на невиліковну хворобу, і веде щоденник своїх останніх місяців. З цього він створив шедевр («Нудна історія»). Його привернув контраст між трагізмом смерті, що насувається, і буденністю останніх вчинків людини.

А ось ще розроблені ним сюжети. Візник, який напередодні втратив сина і повинен працювати, пробує розповісти про своє горе сідокам, але зустрічає у відповідь тільки байдужість. Або: офіцерів, які розмістилися на ночівлю, запрошують у дім, де є молоді жінки. Якась жінка у темряві цілує одного з них, соромливу і стриману людину. Він шукає її, але марно. Або: зустріч людей дуже похилого віку. У житті одного з них була серйозна провина, він зловживав чужим довір’ям. Усе давно забуто. Ніхто нібито не згадує про це. Дуже багата жінка, одержавши у спадщину завод, почуває себе нещасливою і робить спробу зблизитися з робітниками. Їй навіть здається, що вона покохала одного з них. Усе кінчається невдало. Вона продовжує вести ненависний їй спосіб життя, а її дочка, мужніша, виїжджає до Москви.

Його сюжети прості і ненадумані. «В оповіданнях Чехова, — говорить Горький, — немає нічого такого, чого б не було у дійсності. Страшна сила його таланту саме у тому, що