Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Хочу сказати вільне "сексуальне" життя, але нервів і сил не вистачає, бо цього разу Резник випромінює напругу іншого характеру.

— Цікаво, — зовсім не цікавим тоном тягне він. — Хокеїстів навколо, кажеш, візьмеш в оборот? Боюся, доведеться це перенести. На інше життя. Боюся, совість мені просто не дозволяє довірити таку справу будь-яким іншим хокеїстам. Бачиш, я ніяк не можу дозволити цьому трапиться.

— Яка така справа? — нервово і надто довго сміюся я, і ось же негідник: Резник явно цим насолоджується.

— Важлива, — робить він крок уперед, — справа.

— Ні-ні-ні. Ти все вже зробив! Я вдячна тобі... на все життя, ось.

— Вдячна, — недобре примружується Артур, і мені здається, що в нього зараз пар повалить із вух. — Вдячна вона. Ти... ти... ти... ти... ти просто грьобана зайчиха!

— Що-що? Що? — обурююся я, і не збираюся знижувати голос.

Ну все, якщо я — зайчиха, то він тоді... Це я зайчиха?!

— А ти... як вовкодав! Як звірюка вічно...

— Нічого не маю проти такої характеристики, — він навіть оголює рівні, великі й білі зуби. — Я таку боягузку ще в житті не бачив, і плюс до всього іншого ти ще й дерешся. Трусливі зайченята завжди задираки.

Він пошкодує про ці слова. Як і про шалений блиск у своїх... неможливих очах, як і про цю лінію рота, що нагадує приховану поблажливу усмішку.

Ох, він пошкодує про це просто зараз.