Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Про це спікер штабу АТО Антон Миронович сказав на брифінгу в Краматорську, передає «ОстроВ».
31 грудня 2015 року
Зведення новин
У районах Комінтернового, Калинівки, Перевальська та Новоамвросіївського в зоні АТО було виявлено заборонене Мінськими домовленостями озброєння — міномети, танки, САУ та 220-мм РСЗВ «Ураган». Про це йдеться у повідомленні Головного управління розвідки Міноборони.
1 січня 2016 року
Зведення новин
Впродовж доби, що минула, бандити 22 рази вдались до збройних провокацій проти сил АТО, з них 15 у новорічну ніч.
Про це йдеться у повідомленні пресцентру АТО.
З мінометів калібру 120 мм та 82-мм бойовики прицільно били по українських захисниках біля Авдіївки та Пісках.
2 січня 2016 року
Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»
2 січня 2016 року. Новорічна електрика та «режим очікування»
Хай там як, але практично за всіма святковими столами — ризикну навіть припустити, що за столами деяких сепаратистів також — обов’язково звучав тост «за мир». І тільки в Криму практично за всіма столами звучав тост «За світло!» В останні тижні минулого року на адміністративному кордоні між Херсонською областю та Автономною Республікою Крим почали падати опори високовольтної лінії передач, по яких до Криму надходила до недавнього часу майже вся електрика. Опори ремонтували, але хтось ізнову їх підривав, і востаннє це сталося 30 грудня. Так що багатьом жителям Криму Новий рік довелося зустрічати при стеаринових свічках, які дуже подорожчали через проблеми з електрикою. Російська влада Криму обіцяла «дати світло» не пізніше, ніж за десять хвилин до півночі тридцять першого грудня, щоб кримчани змогли подивитися по телевізору новорічне привітання Володимира Путіна. Одначе, судячи з новин із Криму, побачити Путіна по телевізору змогли далеко не всі. Проте Володимир Путін про кримчан не забув і у відповідь на падіння опор українських ліній електропередач сказав, що, згідно з соціологічними опитуваннями, 93 відсотки жителів Криму готові сидіти без української електрики та чекати, коли на півострів прийде електрика з Росії. Голова російського Криму Сергій Аксьонов пообіцяв, що російська електрика прийде до Криму до 1 Травня — до Дня міжнародної солідарності трудящих. Зрозуміло, що таким чином для кримчан 1 Травня стане подвійним святом.
«Континентальні» українці, в яких з електрикою все гаразд, очікують іншого «свята» — обіцяного Європою початку дії безвізового режиму з Європейським Союзом. Українська влада заявила, що цей режим має запрацювати до літа 2016 року. Шкода, що ні українська влада, ні керівництво Європейського Союзу не заявили, коли можна очікувати повного припинення військових дій в Донбасі. Там «режим очікування» миру може затягнутися на весь 2016-й рік.
Геннадій Афанасьєв «Піднятися після падіння»
[Російська тюрма] ПОБАЧЕННЯ
Цього дня чекає кожен арештант із трепетом і нетерпінням. Довгоочікувана радісна мить через захват настання здається нереальною та сюрреалістичною. Казкова подія, можлива тільки раз на рік. Побачення.
Це зустріч віч-на-віч із найближчими. Рідкісний шанс обійняти й поцілувати їх, відчути тепло та ласку. Але побачення дозволено далеко не з усіма, і є на те чітко обмежений список тих, кого може бути допущено до засудженого. Найчастіше — це родичі першої лінії та особи, які перебувають у спільному шлюбі.
У мене залишилася тільки моя люба мама, і я чекав її понад усе на світі. Зустріч із нею я не проміняв би ні на що у світі, адже для засуджених, які утримуються в бараку із суворими умовами відбування покарання, таке право дозволено лише один раз на рік, у той час як усім іншим арештантам — кожні три-чотири місяці. Відірваний від родини, я нудьгував і згадував про щасливі секунди, шкодував про згаяні моменти власного життя. І ось нарешті настав час, коли з’явилася можливість полегшити душу і сказати все накопичене, недомовлене.
Своє побачення я спланував якраз після власного дня народження. Але не так просто було здійснити все початково задумане. Тюремна адміністрація заявила, що всі кімнати для таких зустрічей вже розплановано й заброньовано на весь найближчий рік. Єдиний вихід, на їхню думку, — «посидіти трохи і почекати».
Але мені пощастило, адже на моєму боці перебувала величезна група підтримки. Кожному ув’язненому, який щойно прибув до колонії для відбування покарання, належить позачергове право на побачення з родичами, яким я так і не встиг скористатися. Відмовляючи мені в цьому праві, адміністрація установи грубо порушувала кримінально-виконавчий кодекс, і врешті-решт адвокатський і правозахисний корпус зробив свою справу.
Щоб мамі потрапити до мене, їй потрібно було виконати справжній складний квест. Сиктивкарська виправна колонія розташована за багато тисяч кілометрів, можна навіть сказати, на краю світу від мого рідного дому, і, звичайно ж, прямих шляхів сполучення до цієї колонії ніколи не було і не буде. Єдиний вихід — це переліт до Москви, а потім довгий переїзд потягом до Республіки Комі. Там уже справа за малим — відшукати в невідомому місті з божевільною назвою «Сиктивкар» заховану від усяких людських очей в’язницю, підконтрольну Федеральній службі безпеки. Звичайно, це страшенно дорого для самотньої жінки, яка залишилася в окупованому росіянами місті. Безумовно, це неймовірно важко і для здоров’я. І, звичайно ж, вирушити до в’язниці — безмірно страшно... Але серце матері ні з чим не порівняти. Воно все витерпить і подолає своєю любов’ю будь-які перешкоди. Без цього вогнища милосердя я однозначно не зміг би до кінця пройти свій шлях.
Складно передати, як же я чекав зустрічі з моєю матусею. Напевно, усю ніч перед заповідним днем я не заплющував очей. Коли за мною прийшов конвой і наказав збиратися, то весь барак бажав мені добре провести час, відчути волю і, звичайно, добре попоїсти. Побачення триває всього три дні, і багато речей мені не потрібно, тому взяв із собою лише зошит із молитвами та ручку, аби записати що-небудь важливе, передане мамою.
Місце, де проводилися багатоденні побачення, — своєрідний барак-гуртожиток. Від в’язниці тут нагадувало те, що все було обнесено колючим дротом, вікна заслонені сталевими ґратами, і вхідні двері, як контрольно-пропускний пункт, охоронялись озброєними охоронниками. Звичайно, нікуди не дітись і від всюди напханих пристроїв для прослуховування та розставлених відеокамер. Решта ж для мене здавалася неймовірним виявом волі. Близько десяти приватних номерів, розташованих на двох поверхах. У кожній телевізор, стіл, ліжко і колиска. По коридору бродить справжній живий вгодований рудий кіт. Дві спільні ванні кімнати й одна кухня. Вишенькою на торті є дитяча кімната, де стоїть
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни», після закриття браузера.