Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Ранок виявився похмурим та холодним. Злата почувалася пригніченою та виснаженою. Скасувала візит на роботу, хоча Юрась від цього був жахливо невдоволений. Інга забрала малюка, і дівчина справді відпочивала.

Після обіду почувалася трохи краще, та й погода на вулиці змінилася, крізь хмари проглядало сонечко, й надворі значно потеплішало.

Одягнувши малюка, Злата відправилася з ним гуляти. Носила сина на руках який, щось по своєму гудів, висловлюючи свої емоції. Злата гралася з малим, і навіть не знала якби жила якби не він. Пригортаючи малюка, відчувала себе потрібною.

Власій саме заснув, як до неї поспіхом підійшла няня.

— Злато Андріївно, там якась жінка прийшла у гості та питає вас. Кіра Михайлівна, веліла вас покликати. — Пошепки повідомила Інга.

Дівчина звела брови разом. Вона нікого не чекала, і тому дещо насторожилася, та в няні не питала нічого. Залишивши сина, подалася до будинку. На серці наростав неспокій.

Злата поспішно увійшла у вітальню, й зупинилася оторопівши. На дивані сиділа Діана, колишня дружина Романова. Одягнена у яскраво червоний діловий костюм, під розстібнутим піджаком знаходився короткий білий топ, що прикривав лише груди. Голову ж прикрашав капелюшок з широкими полями. «Оце так страждає леді. Жалобу он як носить». Промайнуло в голові. Тільки на публіку та для преси сирість розводила, та вдавала страждання.

Злата вся закипіла з середини. Ця міс свята не забула і Злату в грязюці втопити, одразу після похоронів... «Цікаво за чим прийшла зараз?» Примружившись невдоволено дивилася на жінку. Не збиралася вітатися, чи навіть першою розпочинати розмову.

— Здрастуй! — Нарешті таки привіталася Діана, й піднявшись наближалася до дівчини.

Злата проігнорувавши її привітання, мовчала.

— Нам потрібно поговорити. — Зупинившись неподалік та поклавши руки в кишені широких штанів, зухвало заявила Діана.

— Нам?!! — Зняла брову в гору Злата.

— Нам! — Запевнила Діана.

— Це спірне питання, шановна. Мені з вами не потрібно говорити. І взагалі, для вас у мене немає часу. Я приймаю лише по запису. — Зухвало та з неприязню заявила Злата та подалася на вихід з будинку, кинувши через плече. — Нашу розмову завершено.

Почула позаду поспішне цокання підборів, й коли воно було майже поруч, різко оглянулася.

— Послухай! Ти не...

— Це ти послухай! — Зірвалася Злата. — Я не маю бажання з тобою говорити, отже, не буду. Мені з тобою немає про, що розмовляти. Отож, розмова вичерпала себе.

— Я подам на тебе в суд. — Заклавши руки на грудях, впевнено заявила Діана.

Злата розсміялася, красивій жінці в обличчя, а тоді запитала.

— Цікаво, за, що, ти подаси до суду? Може, за те, що я з тобою розмовляти не хочу.

— За махінації, які ти прокрутила з документами. — Зірвалася Діана, почервонівши від люті. — Буцімто ти сина народила Романову, та ще не відомо, від кого цей байстрюк. Це я законна дружина Нестора, а ти так, розвага на кілька ночей.

Контролювати себе виявилося неможливим, слова вродливої жінки, що сипала отруту, вивели Злату з рівноваги. Образу за себе та сина не подарує нікому. Навіть незрозуміла як це трапилося, та поли піджака Діани, опинилися в її руках. Злата нахилившись глянула їй в обличчя, й крізь зуби процідила.

— Ще одне криве слово, в адрес мого сина чи мене, і тебе мама рідна не впізнає. Сумніваюся, що й пластика допоможе.

Очі Діани округлилися. Вона налякано кліпала нарощеними віями. Злата ж не зупинялася.

— Тепер кажи, чого приперлася сюди, і яке ти маєш право, турбувати мене, взагалі?

— М-мені, потрібно, щоб ти написала документ, що твоя дитина, це не син Романова. — Промимрила налякано жінка, що була значно дебелішою за тендітну Злату.

— Що? — Зірвалася дівчина. — Я ще й тест ДНК зроблю, аби переконати тебе, в протилежному. Зрозуміло?!!

— Це я була його законною дружиною, всі його статки мають належати мені, а не... — Жінка замовкла, мабуть, побоялася продовжувати.

Злата відпустила Діану, відступивши, розлючено зірвалася.

— Мені статки Нестора не потрібні, але й ти їх не отримаєш, я не підпишу жодного документа.

— Що тут відбувається?

Почула за спиною голос Сан Санича. Оглянулася, на душі стало легше.

— Мила, жіноча бесіда. — Сухо відмахнулася Злата.

— Щось серйозне? — Напружився чоловік, зупинившись поруч, дивно дивився на леді в червоному.

— Так, дрібнички. — Зі зловтіхою кинула дівчина. — Все добре, та й ми вже закінчили розмову.

Діана поміряла худющу дівчину, у трикотажнім літнім костюмі, з ніг до голови, та навпаки й з єхидством й відразою в голосі та погляді, фиркнула.

— І, що Романов, у тобі знайшов?

— Те, чого ніколи не було, і не буде у тобі. — Надто серйозно кинула Злата , а тоді вказала рукою на двері. — Вихід там. І будь добра, покинь територію сама, доки охорона тебе не викинула.

Невдоволено фиркнувши Діана поцокала на вихід. Сан Санич, очей не зводив зі Злати, й коли кроки Діани стихли, неоднозначно протягнув.

— Таааак! Очевидно я щось пропустив. — Він обійняв Злату за плечі, ведучи до дивану. — Розповідай, дитино, що це щойно було.

Злата коротко переповіла розмову, присівши втомлено на диван. Сивий чоловік хмикнувши, задумано промовив.

— От стерво! Що тільки не вигадає, аби не працювати, ще й щоб фінансували на халяву.

Злата лише шумно видихнула, а начальник охорони суворо наказав.

— Навіть не думай, будь-що підписувати. Вони розлучилися більше, як рік тому, тож... — Чоловік важко зітхнув. — Зрештою зараз порозмовляю з хлопцями, та зв’яжуся з Романом Олексійовичем. — Пильно глянув на дівчину, застерігши. — А ти будь пильною, дивися та читай, що підписуєш. Бо ж доброзичливців кругом, аж кишить.

Злата погоджуючись кивнула головою. Стервезність колишньої дружини Нестора, вражала. Тепер знала, що він не перебільшував, коли говорив про Діану.