Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

Силует людини, яка йшла назустріч Ван Мяо, подібно до постаті імператора Чжоу Вень-вана під час їхньої першої зустрічі, був обрамлений ореолом світла, що йде від сходу сонця над горизонтом, завдяки чому виникало відчуття наближення лише палаючих темних очей. Людина була висока, струнка, одягнена у чорний спадаючий одяг; волосся було зібране у вузол на маківці, і лише кілька пасом майоріли на вітрі.

— Ласкаво просимо, я — Мо-цзи[42], — вимовив він.

— Моє ім'я — Хайжень, — відрекомендувався і Ван Мяо.

— Я тебе знаю! — схвильовано відповів Мо-цзи. — Ти був послідовником імператора Чжоу Вень-вана за часів Цивілізації №137.

— Я справді був під час існування Цивілізації №137, але ніколи не поділяв його переконань.

— Це розумно, — урочисто кивнув Мо-цзи. Він наблизився і продовжив: — Ви знаєте, за час вашої відсутності протягом трьохсот шістдесяти двох тисяч років цивілізація відроджувалася до життя ще чотири рази. Ці цивілізації намагалися досягти успіху у калейдоскопічному чергуванні епох хаосу і стабільності. Найбільш нетривала змогла досягти тільки середини кам'яного віку у своєму розвитку. Але Цивілізація №139 змогла встановити рекорд і протриматися до Століття пари, освоївши досконало механіку і технології парових машин.

— Ви хочете сказати, що людям цієї цивілізації все-таки вдалося відкрити закон руху небесних світил?

Мо-цзи розсміявся і похитав головою.

— Ні-ні. Їм просто пощастило.

— Але вони не полишали спроб зробити це?

— Звичайно, я вам навіть продемонструю результат зусиль останньої цивілізації.

Мо-цзи підвів Ван Мяо до краю платформи. Землі, що розстилаються під ними, були схожі на клаптики старої шкіри. Мо-цзи спрямував один із менших телескопів на об'єкт унизу і жестом запросив Ван Мяо подивитися. Наблизивши очі до окулярів, він побачив дивну річ: нерухомий, ніби соляний стовп, скелет, що іскрився під денним світлом, наче сніг, який щойно випав, і здавався таким, що проглядається наскрізь.

Дуже дивно, але скелет стояв сам по собі. Його поза була витончена й елегантна. Одна рука — біля підборіддя, ніби погладжувала не існуючу довгу бороду. Голова скелета була задерта вгору, неначе ставлячи питання всій світобудові.

— Це все, що залишилося від Конфуція, — промовив Мо-цзи. — Він вважав, що весь Всесвіт підпорядковується «Лі» — конфуціанській концепції гармонії і шанобливості, для збереження якої необхідно дотримуватися певних церемоній у поведінці, і жоден об'єкт у Всесвіті не може уникнути цих правил. Він розробив церемоніал і сподівався передбачити рух Сонця відповідно до нього.

— Я можу собі уявити результат.

— О, так. Він сказав, що йому усміхнулася удача в розумінні устрою Сонця і передбачив п'ятирічну епоху стабільності. І знаєте що? Епоха стабільності справді настала... тривалістю у місяць.

— А потім одного чудового дня Сонце просто не зійшло?

— Ні-ні, Сонце з'явилося і того дня, як зазвичай. Воно зійшло в зеніт, а потім зникло.

— Що!?! Як зникло?

— Саме так. Почало повільно тьмяніти, зменшуватися в розмірах, поки повністю не зникло. Настала ніч зі своїм пронизливим холодом. Конфуцій як стояв, так і перетворився на одну велику брилу льоду. Так і стоїть донині.

— А в небесах нічого не залишилося після зникнення Сонця?

— На місці зниклого Сонця з'явилася летюча зірка, як відлітає душа померлого світила.

— Ви впевнені, що Сонце справді раптово зникло, і летюча зірка так само раптово постала?

— Так, звичайно. Ви можете звіритися з літописом тих часів. Цей факт детально описаний.

— Хмм... — Ван Мяо занурився в роздуми. У нього вже були якісь ідеї про устрій світу «Трьох тіл», але інформація, отримана від Мо-цзи, повністю руйнувала її базиси. — Як це може бути... раптово? — сказав він із жалем.

— Ми зараз перебуваємо в часи династії Хань. Але я не впевнений, Західної чи Східної[43].

— І ви досі живі?

— На мене покладена важлива місія: я повинен спостерігати і достовірно фіксувати рух Сонця. Усі ці шамани, метафізики, моралісти-даоси не приносять жодної користі, усі до єдиного. Як ті відірвані від життя філософи, що не можуть розрізнити рис, просо і пшеницю, бо ніколи нічого не робили своїми руками, і не приносять користі з практичного погляду. Вони не здатні вести реальні спостереження, тільки те й роблять, що займаються своїми містичними камланнями цілими днями. Але я не такий! Я можу зробити щось реальне! — сказав він, вказуючи на численні інструменти на платформі.

— З їхньою допомогою ви сподіваєтеся досягти своєї мети? — Ван Мяо спеціально кивнув у бік таємничої великої мідної кулі.

— У мене є теорія, але вона зовсім не містична, а є результатом багатьох спостережень. По-перше, ви знаєте, що таке Всесвіт? Це — механізм.

— Ну, мені здається, це дуже спрощений підхід.

— Дозвольте мені закінчити. Всесвіт — це порожниста сфера, що плаває у вогняному морі. На поверхні сфери міститься незліченна кількість дрібних отворів — зірки, і один великий — Сонце. Полум'я з навколишнього моря проходить через ці отвори, відповідно нам здається, що світять зірки і Сонце.

— Це дуже цікава теорія про будову Всесвіту, — відповів Ван Мяо, дивлячись на гігантську мідну кулю і здогадуючись тепер про її призначення. — Але є проблема з вашою теорією. Сонце сходить і заходить, і робить свій моціон відносно нерухомих зірок. Але у вашій порожнистій сфері положення всіх отворів відносно один одного є фіксованим.

— Цілком правильно! Тому я допрацював свою теорію, а разом з нею і свою модель. Всесвіт насправді складається із двох сфер, розташованих одна всередині іншої. Небо, яке ми бачимо, є нічим іншим, як поверхнею внутрішньої, меншої зі сфер. Зовнішня сфера має один великий отвір, тоді як внутрішня — безліч маленьких. Світло, що проходить крізь отвір у зовнішній сфері, відбивається і багаторазово розсіюється в просторі між двома сферами, наповнюючи внутрішній простір світлом. Потім відбите світло проходить через крихітні отвори у внутрішній сфері, і ми це спостерігаємо у вигляді світла зірок.

— А що ви можете сказати про природу Сонця?

— Сонце — це проекція світла, що йде від вогняного моря і потрапляє крізь великий отвір зовнішньої сфери на внутрішню, малу сферу. Унаслідок того, що отвір великий, потік світла, яке проникає, настільки яскравий, що пронизує своїми променями малу