Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Без пригод на зворотному шляху, звичайно, не обійшлося. Хоча, за нинішніми мірками, яка це пригода, так — непорозуміння. Все одно що п'ять копійок на дорозі знайти. З одного боку, добре, скільки б не було, а все ж прибуток. А з іншого — що за них купиш? От і думаєш: пройти повз чи все-таки нахилитися і підняти?

Якась зграя розбійників, оскаженіла спросоння, як заєць опівдні на ріллі, вискочила звідкись прямо нам під копита. Спочатку смикнулися навтьоки, а коли зрозуміли, що не встигнуть — кинулися із завиваннями в бій. Та тільки жодного бою не було. Запорожці розвернулися в лінію і відразу взяли п'ятьох лиходіїв на списи. Потім змінили їх на самопали, і парою влучних пострілів добили решту, яка все-таки спробувала втекти. Хвилина чи дві — як і не було нічого. Знову тиша та благодать.

А я, вперше з того дня, як опинився тут, лишився спостерігачам. Навіть за зброю не взявся.

Натомість цього разу отримав можливість зосередитися на інформації, що видається «секретарем» під час бою. На яку, раніше, у метушні та гарячці битви просто не звертав уваги.

Виявилося, що перед кожним боєм статистика порівнює сили загонів та вміння їх командира. Після цього виводиться бал тактичної переваги. У цьому випадку він дорівнював «6». Що означає, сумарна ударна міць мого загону у шість разів перевищувала ватагу розбійників.

Далі — з переваги нараховуються пункти «Популярності персонажа». Кількість яких разом із лідерством та харизмою впливають на розмір загону. Кожні «25» пунктів дозволяють прийняти ще одного бійця.

Зараз у скарбничку моєї популярності накапало аж «29» балів. Мабуть, за колишні перемоги. А за сукупністю характеристик я міг призвати до загону аж 64 бійців. Що, звісно, не могло не тішити. От тільки такий загін пересувався б зі швидкістю равлика і на його харчування я витрачав би всю здобич. Та й щоб ту саму популярність прокачувати далі, довелося б шукати загони супротивника чисельністю не менше сотні, а за якісним складом, не нижчим від міського ополчення.

Заглибившись у вивчення нових параметрів, я заразом дізнався, що є така штука, як рівень честі. Збільшення чи зменшення якого залежить від виконання завдань. А самі вони впливають на зміст завдань та можливість їх отримувати. І відмова від завдання, а тим більше провал можуть негативно вплинути на мою подальшу кар'єру. Бо жоден правитель, перебуваючи в здоровому глузді, не захоче мати справу з людиною безчесною.

За цими роздумами навіть не помітив як в'їхали у Полісся…

Дізнавшись, що за мою відсутність у селі нічого цікавого не сталося, крім того, що у мельника лисиця всі яйця з-під квочки винесла, я наказав старості взяти нових бійців на постій, а сам, з чистою совістю повечеряв і завалився спати…

Сотня панцирної кінноти злітно винеслася з-за лісу, поблискуючи обладунками та наконечниками копій, як величезний сталевий їжак. Страшна сила, здатна зім'яти, втоптати в землю все живе, що навмисне або випадково опинилося на її шляху. Але німецьких найманців, ветеранів, котрі пройшли не одну битву, зловісна краса ворога не злякала.

Пікінери звично висунулися вперед, шикуючись у дві шеренги. Їх довгі триметрові списи, встромлені в землю тупим кінцем, створювали для кінноти частокіл не менш смертоносний, ніж атакуюча лавина. А за ними вже вишиковувалися мушкетери. Так само неквапливо, впевнені у собі. Бо неодноразово бачили, як злитий залп півсотні мушкетів, начисто змітає з сідел вершників, як тільки коні наштовхнуться грудьми на списи і зупиняться.

І це ще не все. Позаду піхоти, зміщуючись трохи праворуч, чекали свого часу три десятки рейтар. Щоб наздогнати і остаточно добити ворога, після того, як він здригнеться під нещадними пострілами і спробує врятуватися втечею. І ніяк інакше. Як уже багато разів відбувалося раніше, за великим рахунком, нічим не примітного бою. З ще одним вельможею, який вирішив що жалюгідний вискочка, тобто я, не заслуговує на прапор і тим більше, з дивного непорозуміння — володіти власним маєтком.

Загони цих ревнителів старовини та захисників зневаженого шляхетства з дивовижною постійністю з'являлися під стінами мого замку і ніяк не могли зрозуміти, чому фортеця не здається навіть у той час, коли мене немає в її стінах.

Аліна, відкинула за спину золотисте пасмо і розчаровано зітхнула:

— Я так розумію, мій пане, що ти й сьогодні не дозволиш моїм дівчаткам розім'ятися?

— Ну, ти ж і сама бачиш, принцесо, що противник слабий. То навіщо відкривати найсильніші карти? Поки ви б'єтеся на стінах, мої недоброзичливці та заздрісники можуть лише дивуватися, відзначаючи неймовірну влучність стрільців. Але коли секрет розкриється, він перестане бути смертельним. Дізнавшись, що під моїми прапорами борються амазонки, тутешні правителі можуть на якийсь час забути про міжусобиці і об'єднатися. Але тобі ж не потрібна лекція зі стратегії, принцесо?

— Не потрібна… — пирхнула войовниця, вперто стискаючи губи. — Але й нескінченне сидіння серед стін не тішить сердець моїх сестер. Ти не забув, сподіваюсь, що ми доньки Степу?

— Я пам'ятаю. І в кожен похід, у кожну вилазку беру не менше ніж п'ять сестер. Але це найбільше, що можна зробити, не викликаючи підозри. У Пустельних землях немає нікого, хто не знав би ціну амазонкам. Навіть в особистій охороні государів ніколи не було більше десяти войовниць. І які, до речі, два місяці тому всі раптово заквапилися додому. За наказом королеви... А в мене чомусь залишилися.