Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Легкий дотик до моєї долоні змушує пригальмувати. Повертаюсь. Він хитає головою й киває в бік ліфта.

Зрозуміла. Кенгурушку повертати поки що не потрібно.

Спускаємося вниз. Я пригальмовую біля виходу і розгортаю програму, щоб викликати таксі. Не встигаю. Клім забирає телефон із моїх рук. Я тільки рота відкриваю, щоб запитати, що він робить, але через секунду й так стає зрозуміло: Клім блокує екран і ховає телефон у мою сумку, дивлячись при цьому на мене з невдоволенням.

Коли виходимо надвір, поглядом шукаю його автівку, сподіваючись, що він сьогодні машиною, але вже темно і, звісно, я її не знаходжу. Ледь відчутно обійнявши мене за талію, Клім веде мене в потрібному напрямку. Тихенько видихаю з полегшенням, побачивши перед собою його авто. Відчинивши двері, Клім чекає, поки я незграбно опущуся на сидіння, після чого зачиняє дверцята, обходить машину й займає місце водія.

Різким спалахом врізається у свідомість думка, що поки ми йшли, Клім пересувався вкрай повільно, дотримуючись моєї швидкості. Звісно, зазвичай він ходить набагато швидше. Ні, жодних висновків із цього приводу я не роблю, щоб не навигадувати собі нічого зайвого. Я більше не намагаюся аналізувати — сил немає. Просто констатую факт.

Сівши в машину, Клім вмикає обігрів, розганяючи тепле повітря салоном, але з місця не рушає. Кілька хвилин — і я млію від задоволення, нарешті переставши тремтіти. Поки додому дістануся, і штани висохнуть на сидінні з підігрівом. Прикривши очі, влаштовуюся зручніше.

Якоїсь миті розплющую очі. Ми так і стоїмо на місці. А ще я відчуваю пронизливий погляд, що проникає під шкіру легким поколюванням. Дрібне тремтіння пробігає по тілу від хвилювання й незручності. Навіщо так пильно дивиться? Що він намагається побачити? Порівнює? Навряд чи я можу зрівнятися з нею. Сумніваюсь, що його дівчина була такою жалюгідною, нікчемною та слабкою, як я.

— Не передумала? — запитує.

Хитаю головою. Під таким поглядом точно не передумаю. Бачу ж, що не подобаюсь, дратую, неприємна йому. Причин начебто немає — але інстинктивно боюся його. Мотоцикли, сам він і його компанія, усі ці його демонстративні покарання явно не налаштовують, щоб довіритися і вірити, що він просто так мені бажає допомогти. Для цього є певні причини, і кожен новий здогад лякає ще більше, ніж попередній.

Ми їдемо в тиші. Біля мого будинку він паркується, глушить двигун і збирається виходити разом зі мною. Накриваю його руку своєю, зупиняючи. Вмить відсмикую, коли він коситься на мою долоню, що посміла до нього доторкнутися.

— Не треба, — прошу. — Дякую ще раз. Я завтра поверну…

— Залиш, — обриває мої жалюгідні спроби.

Кивнувши, відчиняю двері й виходжу з машини. Квапливим кроком прямую до під’їзду: швидше б сховатися за дверима, не відчувати на собі його оцінювального погляду, не бути об’єктом для глузування, нехай він і не сміється вголос. Але ж кенгурушку сказав не повертати. Гидує тому що — не бачу іншої причини. Гидко після мене носити, ось і вирішив залишити.

Радію, що додому приходжу першою. Знявши кенгурушку Кліма, ховаю її в шафу за власним одягом, роздягаюся, загорнувшись у халат, йду в душ. Довго гріюся під гарячими струменями води, після сушу волосся. Вимкнувши фен, чую, що батьки вже повернулися. Виходжу з душу, одягаюсь у домашній одяг та, натягнувши усмішку, йду на кухню вечеряти з батьками. Розповідаю, як у мене все чудово, що в мене багато друзів, я щаслива, що можу нарешті їздити до університету, й успішність у мене покращилася.

І лише останнє зі сказаного мною правда.

Але я так уже забрехалася, що відступати пізно.

І лише коли лягаю спати, я дозволяю собі відпустити емоції. Уткнувшись у кенгурушку Кліма, плачу, уже не розуміючи, через що більше: через те, що мене намагаються звести зі світу мої ж одногрупники, або через те, що такий хлопець, як Клім, ніколи не зацікавиться мною?

*** Кінець першої частини ***

Не забудьте натиснути "подобається" ❤️  Друга частина дилогії має назву "Обіцяю, не відпущу ніколи", вона опублікована повністю на моїй сторінці на Букнет.

Кінець