Читати книгу - "Моя, бо я так хочу, Адалін Черно, Ема Ноель"

— Б’ємося об заклад, ти так сьогодні ні з ким і не познайомишся. Так і ходитимеш нецілованою, — підстрікає мене Юля, одна з моїх трьох подруг, з якими я сьогодні пішла до клубу вперше в житті з нагоди свого вісімнадцятиріччя.

— З чого ти взяла, що я нецілована? — відповідаю, сховавши погляд у келиху. — Я зустрічалася з хлопцями, просто зараз нікого немає, ніхто не подобається.

З дівчатами ми дружимо не так давно, познайомилися у виші, вчимося в одній групі. Ну і якось так склалося, що саме з Юлею, Елею та Мірою збились у зграйку. Вони про свої любовні пригоди охоче діляться в подробицях, я ж волію про такі речі мовчати навіть якби в мене хтось був. Тому подібні заяви мене дивують, як і їхня впевненість, що влучили в ціль, адже на мої слова усміхаються красномовно, даючи зрозуміти, що не повірили жодному моєму слову.

Та найгірше те, що це правда. Мої так звані стосунки закінчувалися, не встигнувши до ладу початися, тому навіть до поцілунків не дійшло. Якось виходило так, що поведінка хлопців, які до мене залицялися, не налаштовувала на довіру й відкритість. Ті, які мені подобалися — на мене не звертали уваги. А сама я б в житті не підійшла знайомитися з хлопцем.

— Ой, це хіба що сліпий не помітив би, — відмахується Еля. — Можеш не прикидатися, тут усі свої.

— Так-так, плітки швидко ширяться, а в групі вже шепочуться, чому ти на вечірки не ходиш і тримаєшся відокремлено, — підтакує Міра.

— Так я ж з вами дружу.

— То інше. Ми про спільні тусовки, на які ти не ходиш. Скромниця й заучка.

Мовчу, підбираю слова, адже знаю, що сказати, що батьки забороняють — це гарантовано стати посміховиськом. Мені вистачило школи. Клеймо заучки, зануди й незаслужено страшка на довгі роки закріпилося за мною. Я твердо вирішила, що в університеті почну все з чистого аркуша, але й тут усе загрожує зруйнуватися будь-якої миті. Я не можу цього допустити. Не хочу, щоб ще п’ять років мого життя перетворилися на пекло.

— Ви помиляєтесь, — заявляю, намагаючись триматися максимально впевнено. — Ніяка я не скромниця й не заучка, просто тут одні дурні малолітки. Варто дати комусь привід, потім не відчепишся.

— То ходімо в інший клуб, — пропонує Еля. — Знаю одне гарне місце із зовсім іншим контингентом. Там обов’язково хтось цікавий знайдеться, якщо тобі не подобаються однолітки.

Прикушую язика, тільки вже пізно здавати назад. Якщо спробую зараз зіскочити, зрозуміють, що я брешу, тому доводиться мовчки піти слідом за дівчатами на вихід з гамірного приміщення, а за пів години ми вже заходимо до іншого. Цей клуб і справді відрізняється, з порогу відчувається, що це зона для чоловіків, а не хлопців. Варто погляду зачепитися за напівоголених танцівниць — і все стає зрозуміло.

— Куди ти нас приволокла? — шиплю на Елю. — Це бордель чи що?

— Дурна. Це нормальний елітний клуб для дорослих чоловіків, — пирхає вона.

— Елітний? Наскільки мені відомо, в елітні всіх підряд не пускають.

— А сюди й не пускають усіх підряд. Принаймні не чоловіків. А от для пристойно одягнених дівчат віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти вхід вільний, навіть платити не треба.

В мене від почутої інформації очі розширюються. Тільки дівчата вже впевнено крокують далі й мене тягнуть за собою.

— Та розслабся ти, тут усе пристойно, — сміється Еля, тягнучи мене до бару через танцмайданчик. 

Дівчата роззираються навколо, теж ідуть слідом. Музика грає хоч і достатньо гучно, але не треба зривати горлянку, щоб перекричати її. Якщо придивитися, ніби й дійсно все доволі пристойно. Єдина особливість, на яку звертаю увагу після слів Елі — навколо і справді лише молоді дівчата, а от хлопців нашого віку я не бачу. Переважно чоловіки, і багато з них далекі від мого образу ідеалу. Пузатенькі дядечки, але до мого подиву, обділених увагою я не знаходжу. Хіба що деякі з тих, хто за столиками сидить у своїй компанії.

— Випий. Розслабся, — поки я роздивлялася зал, перед моїм носом опиняється келих з якимось напоєм. Дівчата теж п’ють, судячи з вигляду, те ж саме. Щоб не вибиватися з образу й не стати білою вороною, теж п’ю.

Кілька разів я куштувала слабоалкогольні напої, усе було нормально. Але це щось зовсім інше. Напій солодкий, смачний, але варто випити келих, як обухом вдаряє в голову. Світ здається іншим, більш райдужним і привітним чи що. І чоловіки симпатичнішими виглядають. А ще відчуваю легкість і разом із тим нестерпний жар у тілі.

— А тепер ходімо танцювати! — бадьоро заявляє Еля й тягне мене на танцмайданчик. Слідом Юля й Міра підштовхують. — Вона сьогодні іменинниця! — волає ця навіжена на всю горлянку. — Ми просто хочемо, щоб ти нормально розважилася.

На щастя, натовп на танцмайданчику зайнятий своїми розвагами, тому на нас не дуже звертають уваги. Ми танцюємо своєю невеличкою компанією, і клуб мені вже не здається таким підозрілим. Ніхто не чіпляється, як у попередньому, в який я через незнання повела дівчат, всі поводяться пристойно. Ну так, майже роздягнені танцюристки на столах впадають в очі — але це такий антураж, і танцюють вони гарно, нічого такого не відбувається. Забуваю про все й віддаюся ритму, настрій і справді чудовий.

— Той красень очей із тебе не зводить, — смикає мене Юля й киває кудись убік.

Мабуть, треба було проігнорувати. Впевнена, що треба було. Але я рефлекторно повертаю голову й шукаю того, про кого вона говорить.

І зустрічаюсь із поглядом темних очей, від яких у мене мурашки вкривають шкіру.

— Доведи, що ти не скромниця й заучка, — з іншого боку з викликом нашіптує Еля. — Поцілуй його, впевнена, він буде дуже навіть не проти.

Поцілувати незнайомого привабливого чоловіка, щоб мої одногрупниці відчепилися й не стати знову об’єктом для насмішок? Легко!

З цією думкою й рушаю в його бік, вперше в житті набравшись сміливості, щоб познайомитися з чоловіком. Або ж сміливості мені додав випитий коктейль?