Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Я відразу ж примостився наприкінці салону, забився в куточок і солодко заснув. Ну, а чого? Навряд чи в другому бункері на нас чекає щось надто особливе. Якщо їх будували і ставили на охорону приблизно в той самий час, то і сюрпризи повинні бути приблизно однакові.

Скільки їхали не знаю, але зважаючи на те, що я встиг виспатися — години дві, не менше.

Подивився у вікно. Так, нічого нового. Знову лісова галявина та бетонний куб посередині.

— Сьогодні всі не ліземо… Чекайте, поки не покличу. Всередину дозволяю зайти тільки, якщо не повернуся через годину.

Сашці таке рішення не дуже сподобалося, а ось Оленка зітхнула з полегшенням. Можливості силового поля вона ще не знала, а вчорашня пригода їй, схоже, не надто сподобалася. Особливо, я думаю, аромати підземелля. Чесно кажучи, самого, від одного лише спогаду про гниючі трупи, досі верне. Навіть на сміттєзвалищі так не тхне. Хоча, це все, мабуть, ефект замкнутого простору. Концентрація інша.

Приклав ключ, дочекався поки люк застигне в крайньому положенні і ступив усередину.

Дивно. Не смердить... Взагалі жодних запахів. Ну, крім звичайних — властивих будь-якому підземеллю, підвалу чи склепу. Дивно…

Перевіряю, чи не забув активувати захисне поле, бластер в руку, спускаюся повільно, уважно оглядаючи підлогу та стіни, виглядаючи можливі пастки.

Трясця! Не подобається це мені. Занадто тихо, занадто спокійно. Уся моя інтуїція буквально волає: так не буває! Ще крок і як шандарахне! Мало не здасться.

Перша сходова клітка, на якій у попередньому бункері мене зустріли малі охоронні модулі. Де ж ви причаїлися? За яким кутом?

Нічого та нікого. Порожньо.

Ой, як не хочеться йти далі. Але інших варіантів немає. Потрібно…

До речі, система також мовчить. Жодних звісток про те, що я входжу в Данж або вступаю на ворожу територію. Нічого не розумію…

Другий проліт…

Буквально по міліметру висовую ніс із-за кута, оглядаючи простір за допомогою ПНО.

Та що ж ти робитимеш?! Знову нікого! Ау! Охорона! Ви де?!

Нерви на межі. Ні, я так більше не можу. Дістаю пістолет і висаджую половину магазину не цілячись, просто перед собою. Відлуння більше хвилини гуляє підземеллям, але ніхто на постріли не вискакує і стрілянину у відповідь не відкриває.

Чекаю ще хвилин п'ять і йду далі.

Очікувана розвилка. І знову без охорони. Іду практично навшпиньки, готовий миттєво відстрибнути, відкотиться, якщо почую хоч якийсь звук: шарудіння, клацання… Праворуч вже звичні броньовані двері, ліворуч — позначені знаком радіаційної небезпеки. І — вільний доступ до обох.

Трясця! Трясця! Трясця! Ну, не можна ж так знущатися з людиною.

Відчиняю звичайні двері, і поки стулка рухається, відбігаю назад і ховаюся за кутом, чекаючи чого завгодно: від струменя вогню до потужного вибуху.

Двері відчиняються повністю і застигають непорушно. Зсередини навіть найменшого шарудіння не долинає.

Охрініти!

Заходжу всередину. Порожньо! Від слова, зовсім… Порожня бетонна коробка. Тільки найтонший шар пилу на підлозі, трохи потривожений рухом повітря біля самого порога, а далі — жодного відбитка. Схоже, з того моменту, як ці двері зачинили, сюди ніхто не заходив уже багато років.

Твою гіпотенузу! Невже звичайна пустушка? У тому сенсі, що у тих, хто будував всю мережу бункерів, саме для цього об'єкта, не знайшлося ні майна, яке треба сховати, ні, відповідно, ресурсів для охорони.

Ф-фу… Роблю парочку глибоких вдихів, відчуваючи як шалено б'ється серце, причому, десь набагато нижче грудної клітки, а по спині стікають струмки поту. Даю собі пару хвилин заспокоїтись і підходжу до останніх дверей.

Вже майже на сто відсотків впевнений, що й тут нічого немає, тягну стулку на себе, навіть не думаючи про захист. І вгадую… Двері легко піддаються, і все… Не включається аварійне освітлення, не звучить попередження. Постамент усередині бачу, але він порожній. Крапка. Прогулянка закінчена. Всім дякую, всі вільні.

Почуваючись так, наче постарів на десять років, а сил витратив більше, ніж якби тягав на спині мішок з каміння. Ледве переставляючи ноги, вибираюся нагору. Вивалююсь із дверей і сповзаю по стінці.

Дівчата кидаються до мене, розстібають комір, масажують шию та плечі, простягають флягу з водою. Їхні аури працюють на повну потужність, і я потихеньку приходжу до тями.

— Ну що?! Знайшов? — Проштовхується до мене Касперський. Мабуть, нещодавно під'їхав.

— Порожньо…

— В сенсі?

— В усіх сенсах. Взагалі порожньо. Ні грошей, ні охорони, нічого… Схоже, цей бункер не встигли задіяти.

— Або... — Поліцмейстер похмурніє на очах. — Його встигли до нас обнести.

Відкриваю рота, щоб сказати про відсутність слідів, але вчасно зупиняюся. Ніколи не варто видавати всю інформацію. Особливо, якщо не питають.

— Це Фелікс! — гарчить Касперський. — Його робота. Більше нема кому.