Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Стривай, Елів... Але ж твоя мама казала, що ти мрієш побувати у реальному світі.
— Побувати — мрію, так. І познайомитися зі всіма своїми родичами теж хочу. Але жити там, серед чужих мені людей, у незвичному для мене світі — ні. Точніше, спершу я мріяла. У дитинстві я вірила, що одного разу ми всі разом повернемося у світ живих і шалено цього бажала, але, подорослішавши, я зрозуміла, що піти зможу тільки я. Я не відразу зізналася батькам, що передумала, а коли нарешті повідомила, мама дуже засмутилася. Їй хотілося, щоб я пізнала всі радощі справжнього життя. Вони з татом дали мені все можливе з того, що змогли тут знайти, але багато чого я була позбавлена. Маму пригнічує той факт, що вона не може дати мені всього, от і рветься виправити свої помилки. У результаті, щоб її не засмучувати, я просто говорю, що не хочу з ними розлучатися, але й у реальному світі теж пожити хочу. Мені легше, коли мама думає, що я не хочу покидати Обитель через прив'язаність до неї та тата, а не тому, що не знаю, як там жити і боюся незвичного для мене світу.
— Ти так і не скажеш їй правди?
— Не знаю. Все одно поки що сенсу немає. Адже дорога назад нам невідома. Чекатимемо на твоїх друзів, тоді й вирішимо.
— Якщо вони прийдуть.
Я знову зітхнула. Я вже сумнівалася, що Феліція прийде за мною. Я втратила надію.
Довгий час ми сиділи з Елів мовчки. Вітер пестив нашу шкіру, ворушив траву у наших ніг і кожна з нас думала про своє, але, здається, про щось схоже. Я думала про своє життя і матір, яка мною стільки років керувала, а Елів, мабуть, про те ж саме. Ми були такі різні, але й подібного було чимало.
Мої роздуми перервала Елів, торкнувшись руки. Тільки-но я підняла на неї очі, вона вказала назад. Я обернулася: за нашими спинами стояв один із Повелителів. Побачивши, що я помітила його, він підійшов ближче.
— Ви вже прийняли рішення? — запитав Повелитель.
Від його присутності по моїй шкірі пробігла хвиля тремтіння, відразу стало холодно і незатишно. Я глянула на Елів — вона теж виглядала стривоженою. Вона простягла мені свою руку і я міцно стиснула її. Зараз підтримка сестри була для мене безцінною.
— І вам доброго дня, — я піднялася з каменя, тримаючись за руку сестри, і зробила кілька кроків у бік Повелителя. Я не повинна показувати страху, адже він перетворює мене на безвольну ляльку. Нехай Повелитель думає, що я зухвала і безстрашна.
— То яка ваша відповідь? — Повелитель проігнорував моє вітання.
Я не знала, що сказати. Ми чекали появи Феліції, щоб ухвалити остаточне рішення, але вона не приходила, і я не знала, що відповісти Повелителю. Зараз би маму сюди, вона знайшла б, що відповісти. Я, котра так прагнула до прийняття самостійних рішень і отримала нарешті цей шанс, раптом злякалася і захотіла перекласти відповідальність на іншу людину. Старі звички не так швидко викорінюються.
— Ми ще думаємо, — відповіла я як є. — Адже у нас є час?
— Часу у вас повно. Але навіщо зволікати? Вирішіть вже раз і назавжди.
— Ви прагнете отримати силу поглинання якомога швидше?
— Звичайно. Нам вона потрібна.
— А якщо наше рішення не принесе вам сили? Що тоді? Ви нас покараєте? — мені треба було знати, чим загрожує відмова допомагати Повелителям.
— Ми отримаємо всі сили поглинання рано чи пізно, навіть без твоєї допомоги, дівчинко. Але з твоєю у нас вийде швидше, і тоді ви з матір'ю отримаєте бонуси. Ми не будемо карати вас, якщо ти переживаєш про це, але й допомагати вам не будемо. Твоя мати зможе піти, а ти й Елів — ні. Але, гадаю, вона навряд чи піде без тебе. Думайте швидше, у ваших інтересах не зволікати з рішенням. Кажуть, життя у світі живих набагато цікавіше за тутешнє.
— А ви там ніколи не бували? — поцікавилася я. Не знаю, чому мені захотілося його розпитати. Я готова була почути щось різке у відповідь на мою цікавість, але, на мій подив, Повелитель відреагував цілком спокійно.
— У світі Велланії — ні. У своєму демонічному світі ми колись були живими. Але це було так давно, що вже й не згадаєш, як воно бути живим. Зараз ми всі мертві. Але ти можеш допомогти нам стати живими. Сила вирішує все. Дай нам її. Не зволікай з відповіддю.
Я не встигла навіть кивнути, як Повелитель зник у фіолетовому тумані. Я стояла біля річки, заціпенівши від несподіваної зустрічі, все ще чіпляючись за руку сестри. Адже я була старшою, а чіплялася за неї як мала! Соромно ж. Я повернулася до Елів і спробувала усміхнутися.
— Ти в порядку? — запитала я сестру.
— Так, звичайно, — кивнула вона, але голос її тремтів. Схоже, вона злякалася не менше мого.
— Вони нам нічого не зроблять. Ми їм потрібні.
— Так, ти маєш рацію, — знову кивнула сестра, але так само невпевнено.
Я погладила її по плечу, заспокоюючи і запропонувала повернутися додому. Не встигли ми зробити і трьох кроків, як перед нами знову з'явилася хмара диму, щоправда цього разу сріблястого. Ми міцно вчепилися одна в одну, чекаючи чергового Повелителя чи ще якогось демона, але коли дим розвіявся, то побачили дві дуже знайомі мені постаті.
Феліція Фульмінаррі та Фірніет Діманні. Вони стояли перед нами, як ні в чому не бувало, ніби я покликала їх тільки вчора, а не три місяці тому.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій», після закриття браузера.