Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Є деякі складнощі.- По його голосу було чутно, що йому набридає відповідати на її запитання.

-Значить, ви тут за чимось таким, що могло б зарадити вашим труднощам.- Її бліда шкіра аж просвічувалася від тьмяного світла свічок.- І я знаю лише одну таку річ у Потойбіччі.

-Думаю, це саме те, що нам потрібно.- Ніко намагався відповідати ввічливо і не наговорити зайвого.

-Моя відповідь «ні».- Сказала Смерть, проводячи рукою по кровавому фонтану.- Вони заслужили на «труднощі».

-Я знала, що так буде.- Прошепотіла до себе Мірабель.- Але звідти ми підемо або з елементом, або ніяк. 

-Я повністю розумію вашу образу.- Говорив Ніко, пробуючи переконати її.- Однак минули вже тисячоліття. Окрім вас ніхто не зможе допомогти.

-Славетним Природі і Почуттям потрібна допомога якоїсь там Смерті.- Вона гірко посміхнулася.

-Ця річ вам не належить!- Не втрималася Мірабель.- І ніколи не належала.

-Що ти робиш?- Ніко розлючено схопив її за руку, відводячи в сторону.

-Відпусти!- Бель вирвалася з його рук і підійшла ближче Смерті.- Ви вкрали елемент у Природи, тому мусите повернути його власнику. Я знаю, як саме вони вчинили з вами, але своє покарання вони отримали. Тому що немає ніяких «труднощів». Є лише «жахлива ситуація», а ви відмовляєтеся нам допомогти. Чи відомо вам, що Природи і Почуттів немає у Елемстоуні уже багато століть? Чи відомо як нашому світу доводиться страждати, аби вижити? Чи знаєте ви як це, коли прокидаєшся і дякуєш за те, що ти досі дихаєш?- Мірабель перевела подих.- Їм дісталося не менше ніж вам. Ми навіть не знаємо де вони зараз. Але я маю визнати… Якби тоді ви не розділили елемент…

-Вашому світу настав би кінець?- Запитала Смерть.

-Так.- Підтвердила Бель.- І нашому Святому.

-Хотіла зробити як гірше, а вийшло як завжди.- Її очі-ґудзики з цікавістю дивилися на Мірабель.- Добре, я поверну вам вашу водичку.

-Святі.- Зітхнула Бель.- Дякую.  

-Але я маю умову.

-Ну, звичайно.- Закотив очі Ніко.- А як же інакше?

-Я поверну елемент за умови, що один з вас залишиться у Потойбіччі.- Смерть зазирнула в очі до Святого.- Останнє слово за вами, Ваша абсолютна зловісносте.- Вона залилася хрипким сміхом.- Мене неможливо обіграти.

-Ми можемо порадитись?- Запитав Ніко, стримуючи дивну лють, яка навіть Мірабель здалася вбивчою.

-Звичайно.- Смерть лише обперлася на спинку трону, жестом покликавши Чорного Кота, який успішно проігнорував її прохання, залишаючись на своєму місці.

   Ніко відвів їх трохи далі від Смерті, щоб серйозно поговорити.

-Я лишаюся.- Почав Святий.- Це єдине і остаточне рішення.

-Ні.- Запротестувала Мірабель.- Я тебе не покину. Ти знаєш це.

-Благаю, Бель.- Ніко стиснув її руку.- Ви заберете елемент і врятуєте Елемстоун.

-На що ми здатні без тебе?- Заговорив Вієро.- Який сенс цієї жертви, якщо без тебе нам не впоратися? До того ж це означає, що ти помреш назавжди.  

-Зажди…- Мірабель задумалася.- До тих пір, поки існує Священна Вода у Колбі, ти не можеш померти. Коли ми відновимо елемент і об’єднаємо дзеркальні близнюки в один, твоєму життю нічого не загрожуватиме.

-Та чи знає про це Смерть?- Він посміхнувся, понизивши голос.- Тому саме я маю лишитись.

-Ніко…- Мірабель ледве стримувалася, аби не обійняти його.- Я не можу…

-Можеш. Пам’ятаєш? Якщо я кажу тікати, ви маєте тікати не озираючись.

-Тож, коли ми побачимось наступного разу?- Невпевнено запитав Вієро.

-Побачимось.- Відповів Святий, а потім попрямував до Смерті, проте його зупинив легенький доторк до долоні.

-Чому вона так дивно тебе назвала?- Поцікавлася Мірабель.

-Не знаю. Це ж Смерть. Їй що завгодно може спасти на думку.- Ніко заспокійливо посміхнувся до Бель, а потім наблизився до трону Смерті.- Я лишаюся. 

-От і вирішено.- Вона підвелася з трону і підійшла до невеличкої скрині, яка стояла неподалік від Піщаного годинника і почала й ній поратися.

-А чому над вашим елементом іде дощ?- Запитав Вієро, так як це цікавило його з першої миті, коли він побачив Піщаний годинник з Пекельним піском.

-Без води він починає горіти, а вогонь стає дуже небезпечним.- Пояснила Смерть, виймаючи зі скрині невеличку склянку, рідина в якій знайомо мерехтіла.

   На ній не було жодної тріщини чи темних подряпин. Дзеркальний близнюк Священної Води у Колбі виглядав неймовірно і надзвичайно чарівно. Святі, як багато епітетів для одного елементу. Але ж якого бажаного.

   Смерть піднесла Заповітне Біле Вугілля Мірабель і та не повірила власним очам, коли елемент опинився у неї в руках. 

-Не думала, що це колись станеться.- Промовила Смерть, востаннє поглянувши на вкрадений елемент, який Бель віддала Вієро.

   Вона підійшла до Ніко, по обличчю якого було видно, що він радий.

-Як ти збираєшся тікати звідси?- Прошепотіла Мірабель до нього.

-Не переймайся про це.- Заспокоїв її Святий.- Скоро побачимось.

   Мірабель обійняла Ніко, ховаючи обличчя в його руку. Вона знала, що побачить його зовсім не скоро, тому хотіла, аби ця мить тривала вічно. Серце билося із величезною силою, деколи болісно стискаючись. Всередині неї боролися два почуття – треба і не може. Але вона змусила себе говорити.

-Ми повернемо елемент в ріку.- Її голос звучав тихим відлунням у серці Ніко.- І врятуємо твоє життя.

-Домовились.- Відповів Святий.- Вам вже час.

   Смерть провела рукою і перед ними постали двері. Ті ж двері червоного кольору із золотою ручкою, через які вони потрапили у Потойбіччя. Мірабель перевела на них погляд і повільно покрокувала до них, прислухаючись до бурмотіння Вієро. Вона навіть не озирнулася на Ніко. Вона знала, що тоді біль вщухатиме дуже довго. Чорний Кіт підозріло зиркнув на неї, коли та пройшла повз нього. Бель зупинилася за декілька метрів від дверей, чекаючи на Вієро.

-Бель, все гаразд.- Тихо сказав він їй.- Я завжди буду поруч і підтримаю, що б не сталося.