Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Пробуджуючи силу

Алхіміст. 15 років до абсолюту.

Древен скакав на коні все далі. Старший зовсім зневірився. Спершу він намагався вирватися. Навіть не боявся впасти, аби тільки повернутися додому. Але Древен міцно його тримав. Потім усе звелося до того, що Старший заплакав. Спочатку тихо, потім все голосніше. Його викрадач, здавалося, зовсім не звертав на це уваги. За хвилин двадцять швидкісної їзди вони вже покинули межі міста. Старший здогадався про це по мерзенному запаху боліт, який змінив запах квітучих приємно пахнущих і таких знайомих трав. Сам він залишав місто лише одного разу. Коли сестра батька виходила заміж. Тоді усією родиною йшли цілий день. І всю дорогу батько висловлював свою незадоволеність з приводу того, що він втратить пару днів для роботи на своїх полях. Тоді похід видався не дуже вдалим. Принаймні, краще, ніж цей. Старший знову заплакав. Він уже не намагався вирватися, не вив, тихенько скиглив і стогнав. І навіщо його вкрали?

Кінь голосно стукав копитами по кам'яній широкій дорозі. Цей стукіт луною відгукувався у вухах Старшого. Йому здавалося, що ось-ось голова в нього лусне. Раптом усе стихло. Кінь так само біг, тільки тепер стало тихо, наче він зійшов з дороги. Наче побіг по землі та піску. Але це неможливо. Старший протер очі і спробував хоч щось побачити. Ніч видалася не дуже темною і йому не важко було розглянути поблизу високий стовп. Скакали вони прямо до нього. Страх закрався в серце хлопчика, паралізувавши його. Адже він чув багато історій про ці землі. Кожен знає, що треба триматися дороги. Зійшов з неї – і немає тебе. З'їли, роздерли, вбили, захопили і все, що завгодно! Невже Древен цього не знає? Сльози вже не капали з очей хлопця і не текли по щоках. Старший дивився на стовп широко розплющеними очима. Вони наблизилися і тепер він побачив те, про що так багато разів чув. Кістки. Скелети тварин і людей були проткнуті цим стовпом і нагромаджувалися на ньому. Завтовшки він був приблизно десять сантиметрів. І заввишки метри зо три. Страшні черепа роззявили свої пащі у спробах схопити останній ковток повітря. Їхні лапи і руки застигли в безмовній самоті. Старший відвернувся.

- Ти віддаси мене диким? Мене з'їдять? - запитав хлопець, готовий знову розплакатися.

- Ти що, головою рушив? - здивувався викрадач. - Робити мені більш нічого.

Він зменшив темп і тепер вони проходили пустки більш спокійно. Землі диких займали кілька кілометрів завдовжки, якщо йти трактом. Може, три. Може, два. І всі ці їхні території розкинулися довкола столиці. Так подейкували. Напевно, амаліони чи людинини вже давно напали б на диких і очистили б землі від такої загрози. Але драйтли, до яких належав Старший, не вважалися войовничим народом. Уряд вступив у переговори з цими дикунами, і вони досягли певних домовленостей. Дикі не підходили близько до трактів, а влада міста давала їм щось натомість. Поголос ходив різний. Це і їжа, і гроші, і якісь матеріали. Драйтл, який знав правду, Старшому ще не зустрівся. Нині йому найбільш правдоподібною версією здавалася та, де їм віддавали маленьких дітей.

- Думаєш, я хотів це зробити? Вкрасти тебе? - питав у нього над вухом Древен.

Старший нічого не відповів. Якщо не хочеш красти – не крадеш. Про що тут ще думати?

- Що ти знаєш про свою матір?

Старший знову нічого не сказав у відповідь. Йому не хотілося говорити із цим драйтлом.

- Ти знаєш, що твій батько вже втретє одружився? А?

- І що? - подав писклявий голос хлопець.

- А то. Першого сина мав від однієї жінки. Її загриз звір. Потім він одружився вдруге. І народився ти. А твоя мати померла невдовзі після пологів.

- Я тобі не вірю. - тепер впевненіше заявив Старший.

Він би хоч щось про це знав. Чи батько, чи мати обмовилися б хоч раз про таке. Або він від сусідів почув би. П'ять кілометрів та десять. Гаразд, може, й не почув би. Тоді чому Древен жодного разу цього не говорив? І чому тільки зараз вирішив сказати?

- Чому ти приходив щороку? - спитав Старший.

- Дивився, як ти ростеш. Якби з тобою погано поводилися, я б тебе забрав ще раніше. Я обіцяв сестрі, що приглядатиму за тобою. - він трохи помовчав. - Хоча, ні. Це я собі обіцяв. Ти все, що в мене від неї залишилося.

Тон Древена став гнітюче тихим. Старшому здалося, що чоловік став сумним.

- Куди ти мене везеш? Чому ми в диких землях?

- Напевно, нас шукатимуть. Вони знайдуть сліди, які приведуть у ці землі, і ніхто за нами далі не поженеться. Так ми з тобою уникнемо переслідування. - спокійно міркував Древен.

- Ти не боїшся? Що на нас нападуть? - не вгамовувався Старший.

- Ні, не боюсь. І тобі не варто. Ще годинку ми проскачемо в цьому напрямку, потім вийдемо на тракт. На ранок будемо на місці. Ти б нахилився вбік, сперся на мою руку і спробував би заснути.

- Куди ти мене везеш?

Древен змовк. Якийсь час вони скакали мовчки. Чути було лише важкі зітхання Древена.

- Дід у мене був алхімістом. Батько — ні. І я ні. І твоя мати також не була. Але вона завжди горіла переконанням, що її дитина наслідує здатність. Вона це повторювала тобі ще з дитинства. Знаєш, дівчата говорять такі речі з раннього віку.

Старший не знав. Звідки? Віні дівчат бачив тільки в місті. Коли вони з батьком виходили туди продавати врожай. І то, частіше це батько з матір'ю робили вдвох, а він удома залишався стежити за Середнім та Молодшим.

- Вона у це вірила, розумієш? Так вірила, що змусила повірити і мене. - Древен на секунду замовк. - Коли ти народився, їй погано стало. І вона попросила мене лише про одне — щоб я відвіз тебе в поліот, поки тобі не дадуть ім'я. А потім померла.

- А чому тоді за мною не прийшли? Чи не викликали в поліот? - спитав хлопчик.

Древен зітхнув:

- Тому, що вони спочатку беруть тих, хто мав багато алхімістів у роду. Насамперед, забирають дітей самих алхімістів. Потім їх онуків. І лише потім правнуків. Якщо вони набрали достатньо вірогідніших кандидатів, то на менш ймовірніших вже не звертатимуть увагу. А з усіх нащадків твого прадіда з прабабкою здібності не прокинулися ні в кого. Ось у поліоті і вважали, що пробудження твоїх здібностей носить малоймовірний характер.