Читати книгу - "Недосяжність, Герцог Фламберг"

Сонце, колись таке тепле і ласкаве, тепер видавалося Артему холодним і байдужим. Він стояв посеред лісу, оточений велетенськими деревами, і відчував себе маленьким і безпорадним. Погляд його мимоволі піднявся до неба, до блакиті, яка нагадувала про його рідний дім, про безмежне небо над його містом.

Спогади нахлинули на нього хвилею: галасливі вулиці, запах свіжої випічки з пекарні на розі, обличчя друзів, які завжди були поруч. А ще – його батьки, їхні турботливі погляди і тепле обіймання. Серце стиснулося від туги.

"Настіель," – промовив він хрипким голосом, ледь стримуючи сльози. Його голос звучав чужо, немов належав іншій людині. – Я люблю тебе більше за все на світі, але... я не можу залишитися тут назавжди. Я сумую за домом.

Настіель, яка до цього часу спостерігала за ним мовчазно, підійшла ближче і поклала руку йому на плече. Її очі, такі ж глибокі і проникливі, як і завжди, були сповнені розуміння. Вона знала, що цей момент настане, що він рано чи пізно захоче повернутися до свого світу.

"Я знаю", – тихо прошептала вона. Її голос звучав як колискова, заспокоюючи його розбурхану душу. – Але не забувай, що ти завжди будеш частиною цього світу, частиною мого серця. Ти залишив тут слід, який ніколи не зникне.

Вона підняла його обличчя до себе і поцілувала в губи. У цьому поцілунку було стільки ніжності і кохання, що Артему здалося, ніби він розчинився в ній без залишку.

"Ми завжди будемо з'єднані невидимою ниткою", – продовжила вона. – І хоча ми можемо бути розлучені відстаню чи навіть світами, наше кохання залишиться з нами назавжди.

Артем обійняв її міцно, ніби намагаючись ввібрати в себе все тепло і любов, які вона йому дарувала. Він знав, що їм доведеться розлучитися, але ця думка була нестерпною.

×××

Осіннє сонце почало опускатися за горизонт, залишаючи після себе смуги багряного та золотистого. Тіні подовжилися, огортаючи ліс таємничою півтемрявою. Артем і Настіель сиділи на улюбленій галявині, обійнявшись. Вітер шепотів їм про неминучість розставання, але вони намагалися не звертати на це уваги.

Вони говорили годинами, ніби намагаючись встигнути сказати все, що накопичилося в їхніх серцях. Спогади про спільні пригоди, про ніжності й пристрасть, про мрії та надії промайнули перед їхніми очима. Сміх змінювався сльозами, а щастя – тугою.

"Я не хочу тебе відпускати", – прошепотіла Настіель, притискаючись до Артема ще міцніше. Її голос тремтів від хвилювання.

"Я теж", – зізнався він, зануривши обличчя в її волосся. – Але ми обидва розуміємо, що це необхідно.

Вони обговорювали різні варіанти, шукали компроміси, але розуміли, що їхнє кохання, хоч і прекрасне, не могло існувати поза межами їхніх світів. Артем сумував за своїми друзями, за рідною домівкою, за звичайними речами, яких так не вистачало в цьому чарівному лісі. А Настіель розуміла, що її місце тут, серед дерев і квітів, серед свого народу.

"Обіцяй, що ти не забудеш мене", – попросила вона, дивлячись на нього великими, сумними очима.

"Ніколи", – поклявся Артем. – Ти завжди будеш зі мною, у моєму серці.

Вони довго стояли на краю лісу, дивлячись один на одного. Потім Артем обняв Настіель востаннє і попрямував до виходу. Озирнувшись, він побачив її силует, що стояв на тому ж місці, і помахав їй рукою.

Настіель дивилася йому услід, поки він не зник з поля зору. Потім вона опустилася на траву і заплакала. Сльози котилися по її щоках, змішуючись із росою. Але навіть через біль розставання, вона відчувала щастя від того, що кохала і була коханою.