Читати книгу - "Буду тебе чекати, Альбіна Вишневська"

Чому ж так боляче? Знову боляче. Чому не можна вимкнути почуття до іншої людини та очистити організм від залежності? Чому вже три роки я не можу дивитись на інших?

Я не знаю відповіді! Але хочу їх відшукати. Можливо мені треба замислитись про те, де знайти спеціаліста, який знається на пошуку людей? Так, ця думка останні пів року не давала мені спати спокійно.

– Інно, ти вже на місці?

Вхідний від Оксани змушує мене посміхнутись, хоча на душі знову зібрались сутінки.

– Майже, дякую за хвилювання. Мама вже чекає на мене.

– Але ж ти одразу на те місце?

Мовчу, бо так, я вже майже поруч з набережною. І чим ближче під’їжджаю, тим більше тремтять руки та ноги.

– Сьогодні дує вітер. Довго не затримуйся. Я знаю, що ти мерзлячка, — сміється подруга, а я також не стримуюсь.

– Обіцяю, а тепер роз’єднуюсь, бо треба шукати вільне місце на парковці.

Ще довгих десять хвилин я сиділа в теплій автівці та налаштовувалась. Ще жодного разу не було такого тривожного стану. Намагаюсь домовитись з самою собою про те, що варто згортати це щорічне паломництво. Це третій рік. Так, сьогодні рівно третій рік, як приходжу на це місце.

От нащо я марно витрачаю свої молоді роки? Невже дійсно так той зрадник мене зачепив, що й досі оговтатись не можу? Чомусь починає наростати злість у грудях? Це має відбутись останній раз. Так. Останній. Повільно вбивати себе не варто.

Не поспішаючи, виходжу із салону новенького авто. Уважно перевіряю двері, ключ і, ховаючи руку у кишені пальта, повільно йду до того пам’ятного місця на набережній. Оксана мала рацію, сьогодні вітряно. Але я вже не та весела двадцятип’ятирічна дівчина, яка полюбляла грати з вітром, залюбки розпускала довге волосся та спостерігала, як воно вільно ворушиться та підлітає вгору.

Ноги вперто мене несуть вперед, а ось очі постійно чіпляються за щасливих закоханих, яких цьогоріч на набережній ціла купа. Їхній сміх, голоси підхоплює вітер та розносить над річкою. Колись і я так весело сміялась, коли йшла поруч з коханим, пригорталась до його тіла та всотувала тепло та ніжність.

Як тільки мої долоні доторкнулись до перил, одразу відчула холод. Хоча до цього моменту не звертала увагу на те, що вечір у рідному місті зустрів мене морозною прохолодою. Обережно перевіряю шаль на голові та тяжко зітхаю. Знову по тілу пробігає якась дратівливість.

Ще трішки зачекаю та піду. Так, ще трішки. А потім назавжди залишу в минулому всі спогади про нього…якщо зможу. Спробую, адже я сильна.

На небі знову горохом насіяно зірок. Вони весело підморгують мені, коли намагаюсь поглядом осягнути їх величезну кількість. Чи можна їх взагалі перерахувати? А чи здійснюються бажання, коли загадуєш його, коли падає зірка?

Наївна. Доросла наївна дівчина. Чому й досі вірю в дива? Раптом бачу, що одна із сотень мільйонів спалахнула і почала падати на землю. Я заплющила очі й прошепотіла фразу: «Я вірю в диво». Звичайно ж це все нісенітниці, але ж віра тримає людей на цій землі. Завдяки вірі шукаєш всередині себе резерви та бажання рухатись вперед. Я сильна. Тому зможу розпочати нове життя… Спробую, адже я сильна.