Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

Дощ приніс прохолоду, і Маняма почав мерзнути. Рудий абориген потягнувся та ліг на траву. «Добре йому, — подумав Маняма, — вдома, і шерсть гріє… А може, і я? А чому ні? Буду собі як той тубілець!»

Він зіскочив із каменя. Тубілець лежав собі як і лежав, не звертаючи на прибульця жодної уваги. Маняма витяг комунікатор, натиснув кілька кнопок і… зник. Зате біля каменя з’явився ще один рудий кіт. Справжньому коту категорично не сподобалося, що на його території з’явився конкурент. Він негайно схопився, вигнув спину й засичав. Маняма точнісінько скопіював його рухи, сказавши на додачу:

— Не бійся! Нічого поганого я тобі не зроблю, мені б зігрітися трохи…

Але кіт не розумів голушської мови і кинувся на прибульця. Зав'язалася коротка відчайдушна бійка. Манямі не поталанило. Кіт був вуличний і на бійках знався. За мить він прокусив бідолашному Манямі вухо та подряпав писок, і той ганебно втік з поля битви. Рудий котисько, який залишився переможцем, гоноровито здійняв хвіст, наче прапор, обійшов довкруж валуна, пирхнув і зник у кущах. На нічній галявині не залишилося нічого, що нагадувало би про дивні події, які відбулися тут кілька хвилин тому. Нічого, крім невеличкого чорного приладу, схожого чи то на мобільний телефон, чи то на пульт дистанційного керування. Прилад лежав у траві, таємничо виблискуючи мокрим корпусом.

Маняма, ускочивши в темряву мокрих кущів, одразу заблукав. Ледь він встиг заховатися за низькою чорною гілкою, як у кущі посунув рудий тубілець. І тоді Маняма стрімголов кинувся у рятівну пітьму, остаточно загубивши місце, де стояв зоряний буй. А рудий кіт навіть і не думав гнатися за ним, він просто біг у своїх котячих справах. Переконавшися, що супротивник не збирається його переслідувати, Маняма спробував повернутися до зоряного буя, але в нього нічого не вийшло. Він був ладний заплакати з відчаю. Мало що він міг проґавити рятувальників, він ще й загубив комунікатор, без якого не міг повернути собі звичайний вигляд, тобто знову стати голушським хлопчиком Манямою Корпурамою. У пошуках валуна минула вся ніч. Нарешті розвиднілося. Маняма здогадався, що на цій планеті, крім ночі, є ще й день, і дуже зрадів. Все ж таки вдень зоряний буй знайти буде значно легше.

* * *

Усю цю ніч Льоха спав погано. Йому не давала спокою історія з дивовижним каменем. Те, що це не звичайний камінь, не викликало сумнівів. Навкруги безліч каменів, і великих, і маленьких, але жоден із них не може не те що кота на восьмий поверх закинути, але навіть з місця зрушити. Отже, це не звичайний камінь, а може, і зовсім не камінь, а щось таке, чому надали подобу каменя.

«А може… — Льоха аж спітнів від хвилювання. — А може, це інопланетяни? Як там у Стругацьких? Зона… Пікнік на узбіччі… Залишили, як непотріб… А може, все навпаки? Якийсь міжгалактичний телепорт чи ще щось… От було б класно!»

Льоха навіть сів у ліжку й витріщився у нічну пітьму:

— Треба буде завтра зранку піти й усе уважно вивчити. Може, Петько чогось і не помітив? А може, там є якісь кнопки? Чи ще щось таке, що можна увімкнути чи вимкнути, налаштувати чи переналаштувати?

Учора вдень, після того як Льоха двічі отримав по голові різними рюкзаками, вони ще з годину топталися біля каменя, та все марно. У Петька камінь працював ідеально, а у Льохи ж геть відмовлявся. Врешті-решт Льосі спала на думку проста річ:

— Слухай-но, Петько, хутчіш валимо звідси, та якомога далі.

— З якого дива?

— Тому, що тут небезпечно.

Вони відійшли від каменя на безпечну відстань. Петько перевірив: камінь його не чув.

— Слухай, хлопче, а якщо тобі заманеться, щоб камінчик відправив тебе кудись до дідька, як ти звідти повертатимешся? Адже там може таких камінців і не бути… Га?

— Гммм… — протягнув Петько. — Я якось про це й не подумав.

— А ти подумай. Можна ж так загриміти бозна-куди, що жоден пошуковий собака тебе не знайде.

Петько боязко глянув на камінь, який мирно лежав собі на галявинці.

— Гайда звідси, — запропонував Льоха, — цю справу треба обмізкувати.

З цим вони учора і пішли.

Льоха перевернувся на лівий бік і поклав долоню під щоку:

— Треба придумати якийсь захист. А то спробуй не думати про руду лисицю, як кажуть англійці. Думнеш щось здуру, і слід від тебе прохолоне…

Він не помітив, як заснув. Під ранок дощ припинився. Темні серпневі ночі… Темні й зоряні. Якщо небо не вкрите хмарами, то всипане зорями, наче якийсь велетень з розмаху жбурнув повну жменю світляків на чорний оксамит, і вони застигли, утворивши неймовірні візерунки. Зрідка чорну безодню перекреслював миттєвий розчерк падаючої зорі, а потім знову все ставало прозорим, нерухомим та нескінченним. Нарешті на сході з’явилася ледь помітна світла смужка. Наближався світанок.

Саме в цей час прокинувся Петько, наче хтось штовхнув його у бік. Він здригнувся й сів у ліжку.

— Це що вчора Льоха казав? Можна опинитись у дідька на городі? Так це ж класно! Можна змотатися куди завгодно! В Індію, наприклад, чи у Штати… Та що там Штати? На іншу планету! Зачекай… А якщо там повітря немає? От як на Місяці… Прилетиш туди — й одразу копита відкинеш! Ні, Льоха таки має рацію! А що, коли…

Одним рухом він вистрибнув з ліжка, так сподобалася йому нова думка.

Льоха прокинувся на початку восьмої. На дворі світло, сяє сонечко, наче вночі дощу й не було. Закінчувався серпень, останній місяць канікул. До школи залишалося всього кілька днів, тому кожен був на вагу золота. Наступні канікули будуть лише за два місяці, тому спати зараз часу немає! Тим більше, що на нього чекала зустріч із дивовижним каменем. Сьогодні він разом із Петьком хотів оглянути цю каменюку найретельніше. Може, навіть перевернути її, якщо вийде. Адже якось же нею керували! Якимось кнопками, тумблерами, ручками… Щось там має бути! Швиденько поснідавши, він ледь дочекався, коли годинник на кухні показав восьму ранку. Як на Льоху, то це вже саме той час, коли можна телефонувати друзям, не боячися при цьому здатися неввічливим. Слухавку узяла Петькова мама:

— А його немає… Вже десь побіг.

— Як це? — у Льохи похололо у грудях від поганого передчуття. — Так рано?

— Сама дивуюся! О сьомій його вже вдома не було. Я думала, ви десь разом. Коли ви разом, Льошику, мені якось спокійніше.

«Мені також», — подумав Льоха, але про свої побоювання вголос нічого не сказав,