Читати книгу - "Гра, Роман Близнюків"

І переступивши через живу грудку вугілля, я кинувся тікати. Петляти на швидкості серед скла, було важче ніж просто оминати їх. Лише один раз я кинув погляд назад і пошкодував про це. Колишня кішка позбулася до розмірів жаровні. Вона явно мала бажання зупинити мене. Та й рухалася з такою ж швидкістю, як і я, от тільки їй не доводилося петляти. Вона просто пропалювала все на своєму шляху.

Швидше, до п'ятачка залишилося лише кілька кроків. Переді мною стояла рама. Вона зі склом чи без? І перш ніж я встиг про це подумати, стикнувся чолом об перешкоду. Все, сил більше не має. Цілий день блукати лісом, обморозитися, спотіти, а потім щосили тікати від якоїсь містичної тварюки? Ні. Я відчував, як спекотне, задушливе повітря відбирає останні крихітки сил до опору. Ні? Чому це ні? Поки я живий, боротимуся. Залишилося всього кілька кроків. Нажаль й кішка була від мене за кілька кроків. 

Підбадьорюючи  себе, я виповз із-за скла і однією рукою дотягнувся до "плями". Звідти повіяло прохолодою. 

Не знаю, звідки вона взялася в приміщенні, але мені було приємно, і я, прибираючи від неї руки, підповз ближче, перемістивши більшу частину тіла на місце п'ятачка. Воно було вузьке, лише півметра. Невідомо звідкіля повіяло прохолодним вітерцем, який ганяв опале листя й сніжинки. Все було майже так, як і на вулиці, крім одного. Всі дива зникали за межею цього п'ятачка. Ні, зовсім не згоряли у вогненному вихорі, вони просто зникали і з'являлися нізвідки, ніби знятий кадр з кінофільму. За тридцять метрів від мене скляні двері майже зачинилися, залишилася лише маленька щілина, через яку людина може пройти тільки лежачи. Мені здалося, що час спинився, все стало рухатися дуже повільно, ніби годинникова стрілка. Я відчув , що сили до мене повертаються, але що толку від них, якщо за хвилину я опинюся у пастці? Бігти. Тільки бігти вперед, не озираючись, не думаючи, що не зможу пролізти в шпарку. Ще одне зусилля, ще один ривок і... Моє тіло опинилося у вільному польоті. Воно м'яко впало в сніг, білий та пухнастий. І холодний. Але то не мало значення, я навіть радий цьому. Головне, я залишився живим. Так, це головне. Адже саме життя -- то велика штука. 

Розплющівши очі, я побачив, що ніякого будинку й близько не було. Лише моя куртка, яку я кинув у поспіху, лежала собі спокійно в снігу. А на ній компас та карта.

І тут я засміявся. Напевне, істерично, як сміються люди, котрі пережили нервове потрясіння. Ось яка вона -- причина мовчання. Ось де поділися інші люди, вони просто не програли. Не виграли в чудернацьку гру. А намагалися виграти? Швидше за все так. Це важко, декому навіть неможливо. 

Може там й немає ніякого призу. І це все пастка. Адже найкращий приз -- це життя. Як все просто. В ті, хто ганявся за багатством нічого не здобули. Нічого. І Павло це теж зрозумів. А ось тільки спробуй комусь розповісти. Не повірять. Ніхто не повірить.

Кінець