Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Із моєю дружиною, так.

– Він сказав їй, що в нього проблеми, й узявся вимагати гроші. Таке вже траплялося…

– Багато разів, – зітхнув Лео.

– Місіс Арґайл відмовилася. Він заходився ображати її, погрожувати. Нарешті вибіг звідти, вигукуючи, що повернеться та що «їй все-таки доведеться дати йому грошенят». Він запитав: «Хочете, щоб я потрапив до в’язниці, так?», а вона відповіла: «Я вже майже вірю, що це для тебе найкраще».

Лео Арґайл неспокійно заворушився.

– Ми з дружиною обговорювали це. Ми були… дуже не задоволені хлопцем. Знову й знову нам доводилося рятувати його, допомагати починати все спочатку. Нам здалося, що шок тюремного ув’язнення… навчить його… – Його голос затих. – Але, будь ласка, продовжуйте.

Калґарі продовжив:

– Пізніше того вечора вашу дружину вбили. Нападник убив її ударом кочерги. На кочерзі були відбитки пальців вашого сина, а з шухляди письмового столу зникла велика сума грошей, яку ваша дружина поклала туди раніше. Поліція перехопила вашого сина в Драймуті. Гроші знайшли в нього, більшість у п’ятифунтових банкнотах. На одній із них було зазначено ім’я та адресу. І банк розпізнав її як одну з виплачених місіс Арґайл того ранку. Хлопця звинуватили, відбувся судовий розгляд. – Калґарі на мить замовк. – Вирок – умисне вбивство.

Нарешті воно вилетіло – фатальне слово. Убивство… Не гучне, а придушене; слово, поглинуте шторами, книгами, м’яким килимом… Слово приглушити можна було, та не вчинок…

– Містер Маршалл, адвокат захисту, натякнув мені, що ваш син під час арешту наполягав на своїй невинуватості, надто весело, якщо не зарозуміло. Він стверджував, що в нього неспростовне алібі на встановлений поліцією час убивства – між сьомою та сьомою тридцять вечора. Джек Арґайл стверджував, що на той час він діставався автостопом до Драймута, що його підібрала машина на головній дорозі з Редміна до Драймута, приблизно за милю звідти, саме перед сьомою вечора. Він не зауважив марки автомобіля (на той час уже стемніло), але то був чорний або темно-синій лімузин із водієм – чоловіком середнього віку. Для пошуку сліду автомобіля чи водія було зроблено все можливе, проте його свідчення так і не підтвердилися. Та й самі адвокати були переконані в тому, що всю історію поквапливо, але не надто розумно хлопець вигадав…

Основну лінію захисту вибудовували на свідченнях психологів, які намагалися довести, що Джек Арґайл завжди був психічно нестійким. Суддя кидав трохи уїдливі зауваги щодо цих свідчень і у своєму останньому слові був категорично проти обвинувачуваного. Джека Арґайла засудили до довічного позбавлення волі. Півроку по тому він помер у в’язниці від пневмонії.

Калґарі замовк. Три пари очей втупилися в нього. У Ґвендиних очах проступили зацікавлення та пильна увага, в очах Естер – підозрілість, у Лео Арґайла – порожнеча.

– Можете підтвердити, що я точно вказав факти?

– Ви надзвичайно точні, – погодився Лео. – Проте я так і не зрозумів, навіщо нам треба було знову пропускати через себе всі ті болісні події, які ми намагаємося забути.

– Даруйте. Я мусив це зробити. Я так розумію, ви не оскаржили вердикт?

– Визнаю, що факти були саме такими, як викладено. Тобто якщо не переглядати їх, це, грубо кажучи, вбивство. Але якщо обміркувати факти, знайдеться чимало пом’якшувальних обставин. Хлопець був психічно нестабільним, хоча, на жаль, не в юридичному сенсі цього терміна. «Правила Макнотена» обмежені та незадовільні. Запевняю вас, докторе Калґарі, що й сама Рейчел, моя покійна дружина, першою забула б і пробачила б нещасному хлопцеві його нерозсудливість. Вона була прогресивним і гуманним мислителем, мала глибокі знання про психологічні фактори. Вона не засуджувала б його.

– Вона точно знала, яким жахливим міг бути Джеко, – промовила Естер. – Він завжди був таким, просто не міг нічого із цим удіяти.

– То всі ви, – повільно протягнув Калґарі, – не мали жодних сумнівів? Жодних сумнівів щодо його провини?

Естер пропікала його поглядом.

– Які сумніви могли бути? Звісно, він був винним.

– Не буквально винен, – запротестував Лео. – Мені не подобається це слово.

– І воно невдале, – Калґарі глибоко вдихнув. – Джек Арґайл був… невинуватим!

Розділ другий

Це твердження мало б стати сенсацією. Але сподіваної реакції не було. Калґарі очікував на здивування, недовірливу радість крізь туман нерозуміння, жадібні запитання… Нічого. Лиш осторога та підозрілість. Ґвенда Вон спохмурніла. Естер дивилася на нього широко розплющеними очима. Можливо, це природно. Таке повідомлення важко зрозуміти відразу.

Лео Арґайл, завагавшись, промовив:

– Тобто, докторе Калґарі, ви погоджуєтеся з моєю позицією? Думаєте, він не відповідав за свої дії?

– Я маю на увазі, що він цього не робив! Невже так важко зрозуміти, чоловіче? Він цього не робив. Він не міг це зробити. Однак через надзвичайний і нещасливий збіг обставин не зміг довести, що не винен. Довести це міг я.

– Ви?

– Я – той чоловік з машини.

Він сказав це так просто, що вони осягнули аж за мить. Допоки спромоглися отямитись, їх перервали. Двері відчинилися, й увійшла жінка непоказної зовнішності. Вона відразу ж перейшла до суті.

– Проходячи повз двері, я почула, як цей чоловік стверджує, що Джеко не вбивав місіс Арґайл. Чому це він таке говорить? Звідки йому знати?

Її обличчя, войовниче та сердите, наче аж зібгалося.

– Я також повинна це чути, – додала вона жалібно. – Я не можу залишатися осторонь і нічого не знати.

– Звісно, Кірсті. Ви член сім’ї. – Лео Арґайл відрекомендував її: – Міс Ліндстром, доктор Калґарі. Доктор Калґарі розповідає нам неймовірні речі.

Калґарі здивувало шотландське ім’я Кірсті. Її англійська була чудовою, хоч і з ледь відчутним іноземним акцентом.

Вона звернулася до нього з осудом.

– Не треба було приходити сюди й говорити таке, засмучуючи людей. Вони вже змирилися з горем. Тепер ви засмучуєте їх своїми словами. На все, що сталося, воля Божа.

Його неприємно вразила підкреслена впевненість її слів. Можливо, вона одна з тих огидних людей, які щиро радіють нещастям. Нічого, він позбавить її такої втіхи.

Він почав викладати швидко й сухо:

– Того вечора, за п’ять хвилин до сьомої, на головній трасі Редмін-Драймут я підібрав молодого чоловіка, який зупиняв попутні машини. Я підвіз його до Драймута. Ми розбалакалися. Він видався мені цікавим і приємним юнаком.

– Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Ґвенда. – Усі вважали його приємним. Одначе його норов шкодив його репутації. І, звісно, його непорядність, – у задумі додала вона. – Але люди якийсь час