Читати книгу - "Осина фабрика"

Я знаю, що він тримає там якісь хімікати і, підозрюю, проводить досліди, однак я й гадки не маю, як виглядає ця кімната всередині й чим він там насправді займається. Лиш іноді звідти долинають дивні запахи й чується постукування батькової палиці.

Я погладив довге руків’я лопати, задумавшись про те, чи має батькова палиця ім’я. Сумнівно. Він не надає речам такого значення, як я. Утім я знаю: вони важливі.

Мені здається, що в кабінеті схована якась таємниця. Батько неодноразово на це натякав, хоча й туманно, лишень для того, щоб мене зацікавити, щоб мені закортіло його спитати й щоб він знав, що мені цього хочеться. Звісно ж, я не питав, оскільки нізащо не отримав би гідної відповіді. Якби він щось мені й сказав, то це була б суцільна брехня, адже зрозуміло, що таємниця припинить бути таємницею, щойно він її розкриє, до того ж він, як і я, відчував, що під час мого дорослішання йому необхідно мати на мене бодай якийсь вплив; я вже не дитина. І тільки такі крихти фіктивної влади дозволяють йому вважати, нібито він контролює те, що, на його думку, є правильними стосунками між батьком і сином. Це виглядає справді жалюгідно, проте завдяки цим маленьким іграм, таємницям і образливим зауваженням він просто намагається себе убезпечити.

Я відкинувся на спинку дерев’яного стільця й потягнувся. Запах кухні мені подобався. Їжа, бруд на наших гумових чоботях, а іноді ще й тонкий аромат кордиту, що долинав із підвалу, — коли я про все це думав, мене охоплювало відчуття приємного хвилювання й напруги. Коли ж дощить і наш одяг мокрий, тут пахне інакше. Узимку велика чорна піч пашіє жаром із духмяним ароматом плавнику або торфу, на кухні все запотіває й по склу тарабанить дощ. Ти поринаєш в обійми спокою, і тобі стає затишно, наче великому котові, що загорнувся у власний хвіст. Іноді мені хочеться, щоб ми завели кота. Колись у мене був котячий череп, але й той украли чайки.

Я вийшов із кухні й рушив коридором до туалету; треба було просратись. Сцяти мені не кортіло, бо вдень я обливав Стовпи, наділяючи їх своїм запахом і силою.

Сидячи там, я думав про Еріка, з яким трапилася така неприємна річ. Бідолашний псих. Я часто запитував себе: як би таке пережив я? Але це трапилося не зі мною. Я лишився тут, а Ерік поїхав геть; усе сталося десь-інде, та й по всьому. Я — це я, а тут — це тут.

Я прислýхався — мені було цікаво, чи почую батька. Імовірно, він одразу вклався спати. Тато часто спить у кабінеті замість того, щоб іти до великої спальні на третьому поверсі, де розташована й моя кімната також. Мабуть, із тією спальнею в нього пов’язано забагато неприємних (або приємних) спогадів. Так чи інакше, хропіння я не почув.

Я ненавиджу постійно справляти нужду сидячи. Через мою прикру ваду зазвичай доводиться робити це по-жіночому, що неабияк бісить. Іноді в «Колдгейм армз» я роблю це, стоячи біля пісуара, проте врешті-решт майже все потрапляє мені на руки або ноги.

Я натужився. Чвак, хлюп. Трохи води ляпнуло мені на дупу, і саме в цю мить задзвонив телефон.

— От лайно! — вилаявсь я, а тоді сам із себе посміявся.

Підтершись і натягнувши штани, я зняв ланцюжок і вивалився в коридор, на ходу застібаючи ширіньку. Збіг широкими сходами на майданчик перед другим поверхом, де стояв наш єдиний телефон. Я постійно кажу батькові, щоб той установив кілька апаратів, але він говорить, що нам не так часто дзвонять і тому для цього немає жодних підстав. Я встиг дістатися до телефону, доки на іншому кінці дроту ще не кинули слухавку. Тато на дзвінок не вийшов.

— Алло, — сказав я.

Телефонували з автомата.

— У-а-а-у-у! — гаркнув хтось.

Я відтулив слухавку від вуха й сердито на неї подивився. Звідти продовжувало долинати металеве верещання. Коли воно припинилось, я приклав її до вуха знову.

— Портеніл 531, — незворушно проказав я.

— Френку! Френку! Це я. Я! Гей, алло! Алло!

— Це луна на лінії чи ти все повторюєш двічі? — впізнавши голос Еріка, поцікавився я.

— І те, і те! Ха-ха-ха-ха-ха!

— Привіт, Еріку. Де ти?

— Тут! А де ти?

— Тут.

— Якщо ми обоє тут, то навіщо нам телефон?

— Скажи мені, де ти, доки в тебе не закінчились гроші.

— Але якщо вже ти тут, то мав би знати. Невже ти не знаєш, де ти є?

Він захихотів.

— Еріку, припини дуркувати, — спокійно мовив я.

— Я не дуркую. Я не скажу тобі, де я. Ти розповіси Анґусу, він розкаже поліції, і мене знову запхають у цей йобаний дурдом.

— Не матюкайся. Ти ж знаєш, що я цього не люблю. А татові я нічого не скажу.

— А я й не матюкаюсь. Це ж не слово з трьох літер. У слові «йобаний»… сім літер. Хіба сімка не твоє щасливе число?

— Ні. Слухай, скажи мені, де ти? Я хочу знати.

— Скажу, якщо ти назвеш мені своє щасливе число.

— Моє щасливе число — e.

— Це не число. Це літера.

— Це число. Трансцендентне число: 2,718…

— Ти змахлював. Я мав на увазі цілі числа.

— Варто було уточнити, — відказав я й зітхнув; почулося пищання, але врешті-решт Ерік закинув в автомат більше монет. — Хочеш, я тобі перетелефоную?

— Хо-хо. Так просто мене не надуриш. Менше з тим, як сам?

— Добре. А ти?

— Божевільно. Як же ще? — доволі обурено відказав він.

Я не зміг стримати усмішку.

— Слухай, як я розумію, ти прямуєш до нас. І якщо це так, прошу тебе, не пали більше собак та й узагалі… Гаразд?

— Що ти таке несеш? Це ж я. Ерік. Я не палю собак! — закричав він. — Я не палю їбучих собак! За кого ти мене, у біса, маєш? Не звинувачуй мене в тому, що я палю цих їбучих собак! Вилупок малолітній! Вилупок!

— Добре, Еріку, вибач мені, вибач, — проказав я так швидко, як тільки зміг. — Я лише хочу, щоб із тобою все