Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

– Анжело, я поїду.

– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!

Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.

– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?

– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.

– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.

О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.

Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.

– Слухай, у мене є новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо… У мене з собою на флешці є кілька. Може, поставимо?

Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою…» – співав Вакарчук.

Женя Нищук – незмінний голос Майдану з 2004 року – закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою, і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоїмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось уже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами – фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!» Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, – словом, творча інтелігенція. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку:

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаємо оборону! – хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.

Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВешників. Пара взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» – бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» – «Та ніхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.

Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові „атака“ не розбіглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»

– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?

– Що ставити? – він у ноутбуці відкриває флешку.

«Вставай, країно рідная!»

За мить у динаміках звучить МОЯ пісня.

«Провокація!! Провокація!!! – істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. – Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!»

«Якого хєра?» – забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука «Вчіть, блядь, українську мову!».

Славко ніяково знизує плечима.

– Це