Читати книгу - "Куджо"

Евві Чалмерс задерла голову і розреготалась у весняне небо. І реготала, доки ледь не похлинулась і на халат не посипався попіл. Вона виплюнула недопалок, і тепер він дотлівав біля її чорного, як піч, і тісного, як корсет, капця. Капця старої жінки. Такі носяться віками.

— Терміновий лист для французика Болью? Та він не зможе прочитати навіть напису на власному надгробку.

— Тітко Евві, мені треба йти! — швидко випалив Джордж і натиснув на газ.

— Французик Болью — найнесусвітенніший дурень, якого лише міг створити Бог! — верещала тітка Евві.

Та від машини Джорджа лишилася тільки хмара куряви. Йому таки вдалося вислизнути.

Вона ще якусь хвилину стояла біля скриньки, дивлячись йому вслід. Особистих листів для неї не було, останнім часом вони взагалі надходили рідко. Людей, що могли б їй написати, майже не лишилося. Вона підозрювала, що скоро й сама за ними піде. Літо навіювало погане передчуття, страшне передчуття. Вона скільки завгодно могла розповідати про ранні блискавки та про мишей, що надто рано повилазили з погребів, але не могла розповісти про спеку, що — вона відчувала — зачаїлася десь зовсім близько над обрієм, як худий і облізлий, та все ж дужий звір із червоними палаючими очима; не могла розповісти про свої сни, гарячі й спраглі, у яких не було тіні, щоб сховатися, про сльози, що приходили без причини і не несли полегшення, лише обпікали очі, як їдкий серпневий піт. Вона вловлювала запах божевілля у поривах вітру, котрий долинав до неї.

— Джордж Міра, ти старий лайнюк, — сказала тітка Евві з сильним мейнським акцентом, звучно і протягло вимовивши останнє слово, вийшло різко, розпачливо і в той же час смішно: «лайнюууук».

Вона рушила назад до будинку, спираючись на свій ціпок, який їй урочисто вручили в ратуші тільки за те, що вона зуміла успішно дожити до старості. Ідіотське досягнення. Не дивно, що ця клята газета прогоріла.

Вона зупинилася на ґанку й задивилася на небо, досі забарвлене в по-весняному чисті, м’які кольори. Боже, але ж вона відчувала, як щось насувається, щось гаряче й лиховісне.

За рік до цього, коли з лівого заднього колеса старого «ягуара» Віка Трентона почало долинати якесь дивне дратівливе клацання, саме Джордж Міра порадив йому звернутися до майстерні Джо Кембера на околиці Касл-Рока.

— Як для цих країв Кембер кумедно веде бізнес, — говорив Джордж, стоячи з Віком біля його поштової скриньки. — Спочатку каже тобі, скільки коштуватиме робота, а зробивши все, вимагає ту саму суму. Дивно, еге ж?

І він поїхав, а Вік залишився стояти, розгублено міркуючи, чи поштар говорив серйозно, чи він став жертвою якогось не вельми зрозумілого мейнського жарту.

Проте Вік усе ж таки зателефонував Кемберу, й одного липневого дня, далеко не такого гарячого, як цього року, вони з Донною і Тедом поїхали за місто. Це виявилося справді далеко, і Вік мусив двічі зупинятися, щоб спитати дорогу. Відтоді він почав називати ці місця Східним Чортовим Запічком.

Вік звернув на подвір’я Кемберів, колесо клацало дужче, ніж будь-коли раніше. Тед, якому тоді було три, сидів у Донни на колінах і усміхався. Подорожі на татковій машині з відкидним дахом дуже тішили його, Донна була теж у чудовому гуморі.

На подвір’ї стояв хлопчина років восьми-дев’яти, ганяючи старий бейсбольний м’яч іще старішою биткою. Пролетівши кілька метрів, м’яч відбивався від стіни стодоли, що, як гадав Вік, слугувала заразом і майстернею, потім котився назад.

— Здрастуйте, — промовив хлопець. — Ви містер Трентон?

— Так, — відповів Вік.

— Піду покличу тата, — сказав хлопець і рушив до стодоли.

Усі троє вийшли. Вік обійшов машину і присів біля поламаного колеса, не зовсім упевнений, чи правильно він учинив, приїхавши сюди. Можливо, краще було б відвезти авто до Портленда. Тутешні обставини виглядали не вельми обнадійливо. У Кембера не було навіть вивіски.

Його роздуми обірвала Донна, що знервовано кликала його на ім’я. Потім:

— Боже, Віку!

Він швидко звівся на ноги і побачив величезного собаку, що саме вийшов із дверей стодоли. На одну абсурдну мить йому здалося, що то зовсім не пес, а якийсь химерний і надзвичайно потворний поні. Та коли собака повністю виступив з тіні, Вік помітив його сумні очі і здогадався, що перед ним сенбернар.

Донна інстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в її руках, намагаючись вирватися.

— Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика!

Донна кинула нервовий погляд на Віка. Той знизав плечима, йому теж було не по собі. Повернувся хлопець і, проходячи повз собаку, погладив його по голові. Той у відповідь замахав здоровенним хвостом, і Тед у руках Донни подвоїв свої зусилля.

— Ви можете його відпустити, мем, — ввічливо сказав хлопчик, — Куджо любить дітей, він йому нічого не зробить.

Потім, звертаючись до Віка, додав:

— Тато зараз вийде, він миє руки.

— Гаразд, — промовив Вік, — ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що він безпечний?

— Звісно, — підтвердив хлопець. Та Вік помітив, що й сам мимоволі ближче підсунувся до дружини, коли їхній син, що здавався таким маленьким, побрів до собаки. Куджо стояв, задерши голову і звільна метляючи своїм схожим на щітку хвостом.

— Віку... — почала була Донна.

— Усе гаразд, — промовив Вік, а подумки додав: «Сподіваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Тедді одним махом.

На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

— Песик, — вимовив Тед.

— Куджо, — сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, — його звуть Куджо.

— Куджо, — покликав Тед. Собака підійшов і заходився добродушно облизувати його обличчя своїм слинявим язиком. Тед захихотів і спробував ухилитися. Він обернувся до тата з мамою, сміючись так само, як тоді, коли вони його лоскотали. Він зробив був крок у їхній бік, та зашпортався і впав на землю. Мить — і собака вже опинився над ним. Вік, що рукою обіймав Донну за талію, не лише почув, а й відчув, як їй перехопило дух. Він кинувся вперед, але спинився.

Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, — на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусі-кішки — і поставив малого на ноги.

Тед підбіг до батьків, вигукуючи:

— Я люблю песика! Мамо, тату, я люблю песика!

Син Кембера спостерігав, запхавши