Читати книгу - "Vita Nostra"

молодіжна компанія пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Всі вони були засмаглі й довгоногі — і хлопці, й дівчата. Всі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Сашці захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачка, зашнурувати кросівки й рвонути курними дорогами Криму — де автостопом, а де й пішки…

Вони з мамою проминули компанію. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього з двох боків. Море ледь-ледь хвилювалося, червоний буй підстрибував, віддаля тиркотіли моторами водні скутери. Сашка жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, ще обійдеться, темний чоловік ніколи більше не прийде, а завтра нарешті настане двадцять п’яте?

По обіді мама лягла подрімати. В кімнаті стояла задуха, сонце, схиляючись до заходу, пробивало наскрізь зсунуті штори, колись зелені, а тепер вицвілі до приємного салатового відтінку. З’явилися сусіди, весело перемовлялися на кухні, лили воду з бака й брязкали посудом. Сашка сиділа з книжкою на колінах, дивилась на сірі рядки й нічого не розуміла.

Оглушливо цокав металевий будильник на тумбочці. Відраховував секунди.

* * *

— То все-таки поговоримо, Сашко?

Вечоріло. Мама стояла, спершись на балюстраду, і жваво розмовляла з чоловіком років сорока, білявим і зовсім не засмаглим, видно було, що він щойно прибув на курорт. Мама посміхалася, і на щоках у неї з’явилися ямочки. Особлива посмішка. Сашці вона посміхалася інакше…

Сашка чекала на лаві під акацією. Між нею та художником, який примостився на другому кінці лави, секунду тому сів темний чоловік. Навіть південні сутінки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Сашка відчувала погляд крізь чорні скельця. Із цілковитої темряви.

Можна було, напевне, погукати маму. Або просто закричати: «Допоможіть!» Або сказати собі: «Це сон». І це буде сон. Нескінченний.

— Чого ви… Чого вам од мене треба?!

— Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я ніколи не вимагаю неможливого.

— Яке ви… До чого тут…

— А доручення таке: щодня о четвертій ранку ви повинні бути на пляжі. Оголеною увійти у воду, проплисти сто метрів і доторкнутися до буя. О четвертій ранку на пляжі порожньо, темно й нікого соромитися.

Сашка сиділа, немов мішком прибита. Він божевільний? Чи божевільні вони обоє?

— А якщо я не буду? З якого це дива…

Чорні окуляри висіли перед її обличчям, ніби дві діри в нікуди.

— Ви будете, Сашко. Будете. Бо світ навколо вас дуже вразливий. Щодня люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами машин, тонуть… Заражаються гепатитом і туберкульозом. Мені дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших інтересах — просто точно виконати моє прохання. Це нескладно.

Мама на балюстраді сміялася. Озирнулась, помахала рукою, щось сказала співрозмовникові — видно, йшлося про неї, про Сашку.

— Ви маніяк? — запитала Сашка з надією.

Чорні окуляри хитнулися.

— Ні. Давайте відразу відкинемо маячні припущення: ви здорові, я не маніяк. У вас є вибір: до скону сахатися від страшного сну до кошмару наяву або опанувати себе, спокійно виконати моє прохання і жити далі. Ви можете сказати: «Це сон» — і знову прокинетесь. І наша зустріч відбудеться ще раз — з варіаціями… Тільки навіщо?

Набережною походжали люди. Мама раптом вигукнула: «Погляньте! Дельфіни!» — і махнула рукою в напрямку моря. Її співрозмовник вибухнув серією здивованих вигуків, перехожі зупинилися, щось видивляючись на синьому простирадлі. Сашка теж розгледіла далекі чорні фігурки, схожі на перекинуті дужки, вони то злітали над морем, то знову зникали.

— Чи ж ми домовилися, Сашко?

Мама щебетала, споглядаючи дельфінів, і співрозмовник слухав киваючи. Блищали зуби, горіли мамині очі. Сашка раптом побачила, яка вона молода. І яка — цієї самої миті — щаслива…

— Завтра вранці ваш перший робочий виліт. — Темний чоловік посміхнувся. — Тільки запам’ятайте: щодня о четвертій ранку. Заведіть будильник. Це дуже важливо для вас — не проспати й не спізнитися. Постарайтеся. Добре?

* * *

Сашка лежала без сну. Крутилася на розкладачці. Штори були розсунуті, вікно відчинене навстіж, там, у дворі, співали солов’ї і здалеку гриміла дискотека. Замовкла о пів на другу.

Пройшла вулицею гомінка компанія. Стихли голоси.

Проревли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналізація в авто у дворі. Прокинулась мама, покрутилася на дивані, заснула знову.

О третій Сашку почала змагати дрімота. О пів на четверту вона підстрибнула, наче її штовхнули. Витягла з-під подушки будильник. Коротка чорна стрілка — годинна — хвилин за десять повинна була злитися з жовтою стрілкою дзвінка.

Сашка натисла кнопку. Прокрутила жовту стрілку назад. Будильник тренькнув пружиною і обм’як.

Сашка встала. Надягла купальник, натягла сарафан. Взяла ключі й тихенько, щоб не збудити маму, вийшла з кімнати. Звернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжного, пропахлого морем, ще не просохлого рушника. І так, із рушником у одній руці та ключами в другій, вибралася на сходи.

Горіла лампочка. Знизу піднімалися, цитькаючи одне на одного, сусіди-закохані. Побачили Сашку, витріщились на неї чотирма здивованими очима.

— Що сталося?

— Нічого. — Сашку били дрижаки, аж зуб на зуб не попадав. — Скупатися хочу. На світанку.

— О молодець! — захоплено визнав хлопець.

Сашка дала дорогу. Швидким кроком вийшла з будинку. Напевне, вже за п’ятнадцять четверта. Вона запізнювалася.

На порожній вулиці ще горіли ліхтарі. Сашка побігла — мчати вниз виявилося несподівано легко, вона зігрілася і вже не тремтіла. Темне небо світлішало. Вона бігцем проскочила повз ґрати платного пляжу, вибігла на свій, звичний, зовсім безлюдний. Біліли пластикові стаканчики в купі сміття. Світилися вікна найближчого пансіонату — п’ять чи шість на весь фасад. Біля входу до головного корпусу висів годинник. За три хвилини четверта.

Сашка скинула сарафан. Оступаючись на гальці, ввійшла в прибій. Стоячи по шию у воді, розстібнула ліфчик, зіжмакала в руці. Позбулася плавок. І тримаючи купальник у правій руці, попливла до буя.

У каламутному світлі він здавався не червоним, а сірим. Сашка ляснула долонею по залізному боці. Буй відповів гучною луною. Сашка озирнулася на берег — там не було нікого. Ні лялечки.

Вона попливла назад. Від холодної води знову почало лихоманити. Ледь намацавши ногами камені, стала, балансуючи у хвилі, й зрозуміла, що розплутати мокрі ганчірочки та мотузочки, а саме на них перетворився зім’ятий купальник, не зможе.

Тоді схлипнула, пожбурила кульку з вигорілої тканини на берег, на гальку. Стала навкарачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.

Загорнулась у нього й озирнулася знову.

Нікого. Ані душі. Море гралося покинутим купальником, і навкруги щохвилини світлішало. У парку співали солов’ї.

Сашка підібрала купальник, сарафан і босоніжки, прошкандибала до синьої