Читати книгу - "Червона трава"

Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.

— Грайко… ти така мила.

— Ти думаєш?.. — ніяковіючи, проказала та. — Тут гарно. Поспімо?

— Можна, — відгукнувся Вольф. — Я сама про це й подумав.

Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.

— Ми прокинемось усі в кротах, — сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.

— Як духмяніють трави, — сказав Вольф. — Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.

— Я пригадую ці квіти, — сказала Грайвесна. — Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина — з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки — асфоделі.

— Ти не переплутала? — спитав Вольф звідкись іздалеку.

— Ні, — відказала Грайвесна. — Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.

— Так і буває, — сказав Вольф. — Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.

— Сьогодні ми такі самотні, — сказала Грайвесна. — Такі самотні. Ти і я… — І потішено зітхнула. — Як, усе-таки, гарно, — прошепотіла вона за хвилю.

— Ніч без сну, — сказав Вольф.

Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.

Розділ 6

Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка — така собі форма для гри в шпок.

Сенатор Дюпон, уже запряжений служницею, тяг за ним маленького візочка з кулями, прапорцями та лопатою, а також лічильником ударів і кульковим сифоном для надто глибоких лунок. За плечима Вольф ніс у футлярі шпокові ключки: одну з гострим кутом, одну з тупим і ще одну, якою хоч ніколи й не користуються, зате вона гарно блищить.

Була одинадцята година ранку. Хоча Ліль і протанцювала до світання, Вольф почував себе бадьоро. Сапфір, мабуть, уже порався коло машини. Грайвесна, певне, як і Ліль, спала.

Сенатор лаявся, як старий биндюжник, його душа ніяк не лежала до шпоку, тим більше — до цього візочка. Вольф залюбки сам тягав би цей візочок, щоб зганяти живіт. Сенаторова душа була в жалобі. З його животом була зовсім інша історія — твердий, як камінь, згониш, аякже. Щотри метри сенатор спинявсь і з’їдав жмут пирію.

Поле для шпоку межувало з південною стіною Квадрата. Трава тут була зовсім не червона, а приємного штучно-зеленого кольору. Подекуди гайки й майданчики для зизооких кролів. Тут можна було грати годинами, йдучи все вперед і вперед Це становило одну з найголовніших вигод. Вольф широко ступав, удихаючи свіже вранішнє повітря. Час від часу він звертався до сенатора Дюпона й потихеньку кпинив з нього.

— Ти ще не наївсь? — питав він його щоразу, коли той кидався на особливо високий кущ пирію. — Треба ж було сказати. Дивись, і підкинуть колись на обід.

— Давай-давай, — буркнув сенатор. — Не дуже це чесно — насміхатися зі старого хворого пса, який і так насилу плентає, а його змушують тягти ще й цього стопудового воза.

— Тобі це конче потрібно, — сказав Вольф. — А то ти набираєш животика. Спочатку в тебе вилізе вся шерсть, тоді ти підхопиш лишай і станеш бридким.

— Я й так бозна на що перетворився, — сказав сенатор. — Усе одно служниця повидирає останнє — розчісує мов скажена.

Вольф ішов попереду, стромивши руки в кишені, й, не обертаючи голови, розмовляв із сенатором.

— І все ж таки… Уяви собі, що нам зустрілась, ну, скажімо… така собі сучечка.

— Не на дурного напали, — буркнув сенатор. — Ситий усім тим по саме нікуди.

— Тільки не пирієм, — зауважив Вольф. — Дивні в тебе смаки. А я віддав би перевагу все-такий гарній сучечці.

— Хоч сто порцій, — сказав сенатор. — Я не ревнивий, гик… Тільки бебехи трішки болять.

— Але коли ти все те їв, тобі смакувало… — зауважив Вольф.

— Гм, — сказав сенатор. — Усе б нічого, якби не земляна каша та гірчиця у вухо.

— Ти просто не давай сідати собі на голову, — сказав Вольф. — Навчи шанувати себе.

— Мене нема за що шанувати, — відповів сенатор. — Я старий смердючий собака, який цілий день знай набиває собі кендюха. Бу-а-а… — вихопилося в нього, й він безпорадно затулив лапою писка. — Вибачте, я на хвилинку… Це був пирій найвищої якості… починає діяти… Якщо вам не важко, відчепіть візка, боюсь, він мені заважатиме.

Вольф схиливсь над сенатором і вивільнив його з голобельок, у які той був запряжений ременями. Припавши носом до землі, сенатор подавсь на пошуки потрібного кущика, здатного приховати від Вольфа непристойні рухи, яким він мав віддатись. Вольф спинився й став дожидати.

— Не квапся. Не горить, — сказав він.

Зосереджений на своїй гикавці, сенатор Дюпон залишив ці слова без відповіді. Вольф сів на землю, обхопив коліна руками й почав погойдуватися взад-уперед. Він мугикав якийсь вельми сентиментальний мотивчик. Потім, аби надати події певної цікавості, почав наспівувати пісеньку, яка діймала до живого.

Тут п’ятьма хвилинами пізніше і знайшла його Ліль. Сенатор ніяк не міг спинитись, і Вольф хотів був піти допомогти йому, але кваплива хода дружини стримала його. Він ще не встиг подивитись, а вже знав — це вона. На ній була сукня з найтоншого матеріалу, розплетені коси підстрибували в такт кроків. Ліль уклякла перед Вольфом і обняла його за шию.

— Чому мене не почекав? Отака в тебе відпустка? — сказала вона йому на вухо.

— Я не хотів тебе термосити, — мовив Вольф. — Ти здалась мені трохи втомленою.

— Я таки дуже втомилась, — визнала дружина. — А тобі справді закортіло пограти сьогодні в шпок?

— Мабуть, радше просто походити, — сказав Вольф, — Сенаторові теж, але дорогою він змінив свою думку. А це означає, що я готовий робити все,