BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » На краю Ойкумени 📚 - Українською

Читати книгу - "На краю Ойкумени"

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "На краю Ойкумени" автора Іван Антонович Єфремов. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 77
Перейти на сторінку:
ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.

Юнак, помовчавши, сказав:

— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.

— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія[8] — три невеликих селища на кам'янистому березі…

Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.

Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.

Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.

Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.

Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.

Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.

На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.

— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.

Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.

Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.

Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.

Старий повернув до себе обличчя внука і довго дивився у відкриті золотисті очі.

— Тепер тобі належить вирішити, Пандіоне: чи ти підеш до вождя нашої фратрії, щоб стати його воїном, чи залишишся підручним у Агенора.

— Залишусь у Агенора, — не задумуючись, відповів Пандіон. — Якщо я піду в селище до начальника, то мені доведеться там жити, їсти разом з усіма в зібранні чоловіків, і тоді ти залишишся сам. Я не хочу розлучатися з тобою і допомагатиму тобі.

— Ні, тепер ми мусимо розлучитися, Пандіоне, — з зусиллям, але твердо промовив старик.

Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.

— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.

На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.

Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.

Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.

Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.

На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.

Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.

Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.

І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.

Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.

Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.

Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.

Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться

1 ... 3 4 5 ... 77
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На краю Ойкумени», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На краю Ойкумени"