Читати книгу - "95-16"

Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене, розумієш? Я боюся!

Пишу до тебе два листи однакового змісту. Надішлю їх з різних місцевостей. До кожного конверта вклав сто марок, щоб ти міг одразу ж по приїзді вільно себе почувати.

Моя адреса не змінилася. Прошу тебе, поспішай, не зважай на труднощі й перешкоди. Кожна година цінна!

Твій Л. Т.»

Шель повільно й старанно склав листа. Чотирнадцять днів тому він сповістив Леона про свій приїзд. Другий лист, про який згадував Траубе, не дійшов… Зрештою, нічого дивного — вкладати банкноти до тонкого конверта не дуже розумно. Важко об'єктивно оцінити значення невиразного листа. Справи, про які лише натякав Леон, стосувалися, очевидно, давноминулих днів.

Невідомо, чи пощастило б йому з'їздити до Німеччини, якби не випадкове доручення газети написати репортаж про життя, умови і економічний розвиток ФРН. Вибір упав на Шеля, бо він досконало володів німецькою мовою…

Трамвай під'їжджав до університету. Колеса заскреготіли на повороті. Фари таксі, що проїздило мимо, на якусь мить освітили сірі стіни будинків. Навпроти, в трамваї, Шель помітив сонні обличчя кількох робітників і статечний погляд гладкої матрони; дві дівчини, сміючись, розмовляли. про вечірню гулянку. Од думки, що через два дні він знову буде в Гроссвізені, який таїть у собі стільки спогадів, журналіст відчув особливе збудження.

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ

Гроссвізен — спокійне, мальовниче містечко — прокидався од сну. Починався погожий ранок. Перше проміння сонця виглянуло з-за пагорків, які чорніли край небосхилу. Пробігаючи розлогі, порізані ровами поля й луки, воно зазирало у вікна низеньких будиночків. Після ранкового обходу повертався додому молочник. Торохтіння його візка відбивалося гучною луною од стін, порожні пляшки дзвінко побрязкували, коли колеса підскакували на вибоїнах стареньких вуличок. Клубочачись над коминами, ліниво повзли вздовж дахів пасма диму і лагідно підіймалися вгору. Вузькі покручені вулички, середньовічний костьол і оздоблені старовинними вивісками будиночки створювали атмосферу статечного міщанства й тихого спокою. Рани од війни вже загоєно, руїни розчищено, споруджено нові будинки, реставровано архітектурні пам'ятки; перед брамою костьолу з'явилася нова блискуча чорна дошка з прізвищами «Синів Гроссвізена», які загинули в 1939–1945 роках.

На вокзал, що містився на околиці міста, завернув короткий пасажирський поїзд. Заскреготавши гальмами і попихкуючи парою, зупинився біля перону. З вікон вагонів виглядали пасажири, кілька чоловік вийшло. Веснянкуватий підліток у синьому мундирі викотив з багажної візок, завалений ящиками. З контори вийшов заспаний начальник станції. Нерішуче постояв, потім рушив до паровоза.

Поліцейський, що вартував на вокзалі, перервав свою розмову з касиром і глянув на пасажирів, які прямували до виходу. Раптом погляд його спинився на Шелі, що спускався сходинками вагона. Пильно придивився до нього: карі очі, вилицюватий, од правого кутка рота до самісінького носа шрам — це він! Одяг і чемодан виказували нетутешнього. Поліцейський кинувся до кімнати чергового. Зняв трубку телефону і набрав номер.

— Говорить Меррік. Чоловік, про приїзд якого я мав повідомити, дві хвилини тому вийшов із ганноверського поїзда.

— Справді? Як він одягнутий? — почулося в трубці.

— Спортивний костюм з коричневого твіду, біла сорочка, смугаста краватка, коричневі туфлі. Багаж? Жовтавий шкіряний чемодан.

— Гаразд, це все?

— Усе.

— Спасибі.

Поліцейський Меррік поклав трубку і повернувся на перон, задоволений, що виконав свій обов'язок.

Шель оддав біля бар'єра квиток і вийшов з вокзалу. Він не квапився. Якщо Траубе працює, то не вийде з дому до сьомої. Шель мружив очі від різкого сонячного проміння, роздивлявся довкола, намагаючись упізнати хоч якісь знайомі деталі — адже він був тут п'ятнадцять років тому. Дивлячись на тихі одноповерхові будиночки, Шель подумав, що місто було тоді більше й жвавіше, хоч це могло йому тільки так видаватися.

Обминаючи робітників, які поспішали на роботу, він з легкою неприязню слухав мову, що збуджувала прикрі спогади. Велика дошка, заліплена кольоровими афішами, привернула його увагу. Зупинився. Міський театр показував «Die Rauber» Schillera»[9]. Реклами: «OVOMALTINE FOR DEIN KIND — FOR DICH! DIE BESTE ZIGARETTE ERNTE 23»![10] На всю широчінь дошки тягнувся напис: «MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA!»[11] Оголошення з емблемою Залізного Хреста закликало колишніх учасників східної кампанії на загальні збори. «Mit Auszeichnungen»[12], — наказувала об'ява.

З бічної вулички пахло кавою. Червоні літери запрошували до «Joe's Milch Bar»[13]. Шель, зайшов, сів біля маленького круглого столика і замовив сніданок.

Приміщення було чисте. Вздовж стіни стояли два автомати. Один продавав цигарки, другий програвав пластинки з записами популярних бойовиків.

Кельнерка принесла каву, булки, масло. Шель їв і думав про зустріч з Леоном. Враження, яке справив на нього Гроссвізен, трохи розвіяло песимістичні роздуми, викликані дивним листом. Леон, певний, що люди — погані, мав схильність перебільшувати негативні риси кожного явища.

Журналіст поснідав, розплатився і, розпитавши про дорогу до Ейхенштрасе, де жив Траубе, вийшов.

За десять хвилин він спинився перед двоповерховим, сірим од часу домом. Криві потріскані сходинки вели до критої бляшаним дашком брами. Шель натиснув кнопку дзвінка. У глибині будинку почув приглушене шарудіння, а за хвилину — кроки в коридорі. Зсередини крутнули ключ у замку, і на порозі з'явилася жінка років під шістдесят. Мишиного кольору волосся було сколоте на потилиці. Зморшки на обличчі у неї, здавалося, наповнені брудом і курявою.

Шель вклонився:

— Добридень! Перепрошую за такий ранній візит, але мені хотілося б побачити пана Траубе, поки він ще не пішов нікуди.

Стара сперлася рукою на одвірок і глянула на прибулого зацікавлено, ніби зважувала в думках слова відповіді. Не міняючи пози, відказала:

— Траубе? Його вже тут нема.

— Він переїхав?

Відповідь була зовсім несподіваною:

— Ні, помер.

У першу мить Шель не знав, що сказати. Жінка стежила за ним вичікуючи.

— Адже… але ж… він писав мені, — почав спантеличений Шель. — Просив приїхати до нього, чекав на мене…

Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».

— Коли це сталося?

— Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?

Шель завагався.

— Ні. Ми були добрими знайомими.

— Ви не німець? — допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.

— Я приїхав з Польщі.

— Ага. І вас пустили?

— Як бачите.

Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.

— Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав мене… — повторював Шель, вражений несподіваною