Читати книгу - "Сутінки"

— Ти Ізабелла Свон, правильно? — він скидався на занадто запобігливого члена шахового гуртка.

— Белла, — виправила я його. Кілька сусідніх парт обернулися назад, щоб подивитися на мене.

— Який у тебе наступний урок? — запитав він. Довелося залізти до сумки.

— М-м-м, правознавство у Джефферсона в шостому корпусі. Я не могла уникнути погляду цікавих очей співрозмовника.

— Я йду до четвертого корпусу і можу тебе провести… — точно містер Запопадливість. — Я — Ерик, — додав він.

Я обережно всміхнулася.

— Дякую.

Ми вдягли куртки й вискочили під дощ, який знову періщив дай Боже. Можу заприсягтися, кілька людей ішли достатньо близько від нас, тримаючись на зручній для підслуховування відстані. Сподіваюсь, я не стаю параноїком.

— Форкс зовсім не схожий на Фенікс, так? — поцікавився Ерик.

— Анітрохи.

— Там нечасто дощить?

— Три-чотири рази на рік.

— Ого, це як там? — здивувався він.

— Сонячно, — відповіла я.

— А ти не дуже засмагла.

— Моя мама — частково альбінос.

Ерик нерішуче роздивлявся моє обличчя, я зітхнула. Схоже, хмари і почуття гумору поєднуються кепсько. Пару місяців такого життя — і я забуду слово сарказм.

Ми пройшли повз кафетерій у зворотному напрямку, до південних корпусів за спортзалом. Ерик провів мене до дверей, хоча напис на них не відрізнявся двозначністю чи заплутаністю.

— Щасти тобі, — побажав він, коли я взялася за дверну ручку. — Може, ще зустрінемося сьогодні на уроках, — додав із надією.

Я загадково посміхнулася і зайшла всередину.

Решта ранку минула приблизно у тому ж дусі. Викладач тригонометрії містер Ворнер, якого я так чи інак зненавиділа б за його предмет, єдиний змусив мене вийти перед класом і назвати своє ім’я. Я затиналася, червоніла і перечепилася об власні черевики, повертаючись на місце.

Після двох уроків я запам’ятала кілька облич із кожного заняття. Завжди знаходилися сміливіші учні, котрі представлялися перші й цікавилися, чи подобається мені у Форксі. Я намагалася відповідати дипломатично, але здебільшого беззастережно фантазувала. Принаймні щоб знайти корпуси, карта мені не знадобилася.

Одна дівчина сиділа за сусідньою партою на тригонометрії та іспанській мові, потім ми разом пішли в кафетерій на ланч. Вона була мініатюрна, сантиметрів на десять нижча за мої метр шістдесят три, але її непокірні чорні кучері майже згладжували різницю у зрості. Я не запам’ятала її імені; мені залишалося тільки всміхатися і кивати, поки вона теревенила про уроки та вчителів. Я не стежила за розповіддю.

Ми сиділи в кінці довгого столу з кількома її друзями, з котрими вона мене познайомила. Їхні імена вилетіли з моєї голови тої миті, як вона їх вимовила. На них, здавалося, справила враження розкутість дівчини у спілкуванні зі мною. Хлопець з англійської, Ерик, помахав рукою з протилежного кінця зали.

Там, у їдальні, намагаючись підтримати розмову із сімома набридливими незнайомцями, я вперше побачила їх.

Вони сиділи в кутку кафетерію, у найдальшому кутку довжелезної зали. Їх було п’ятеро. Вони сиділи мовчки, не торкаючись їжі, хоча перед кожним стояла повна таця. На відміну від інших учнів вони не витріщалися на мене. Я могла спокійно роздивитися їх, не боячись зустрітися поглядом із надміру зацікавленими очима. Але зовсім не це привернуло й затримало мою увагу.

Вони були цілком різні. З-поміж трьох хлопців один, із темним кучерявим волоссям, був великий і м’язистий, наче професійний культурист. Другий, власник золотавого волосся, — вищий, стрункіший, але також міцно збудований. Третій — високий, тоненький, не такий кремезний, зі скуйовдженою шевелюрою кольору бронзи. Він більше за решту скидався на підлітка; інших можна було радше прийняти за студентів або навіть учителів, ніж за учнів старшої школи.

Дівчата зовні являли собою повну протилежність. Висока мала величний вигляд. З ідеальною фігурою моделі, що рекламує купальники у глянцевому журналі, вона належала до типу дівчат, котрий неминуче завдає удару по самооцінці всіх представниць прекрасної статі, що перебувають поруч. Її золотаве волосся вишуканими хвилями затуляло половину спини. Маленька нагадувала ельфійку — тонюсінька до неможливості, з мініатюрними рисами обличчя і чорним як воронове крило, коротко стриженим волоссям, що стирчало навсібіч.

І все ж усі п’ятеро були дивовижно, неймовірно схожі. Всі — смертельно бліді, більше за інших учнів у місті, що не знає сонця. Біліші за мене, альбіноса. Незважаючи на разючу відмінність у кольорі волосся, всі мали темні-темні очі. А ще — тіні під очима: багряні, схожі на синці круги. Ніби всі п’ятеро страждали на безсоння, чи колись давно зламали носа — й от-от мають зійти останні сліди. Хоча їхні носи, всі їхні риси обличчя були чіткими, ідеальними, загостреними.

Та я не могла відірвати від них погляду з іншої причини.

Я витріщалася на них тому, що їхні обличчя, такі різні й такі схожі, були неприродно, нелюдськи, божественно красивими. То були обличчя, які ви очікуєте побачити хіба що на опрацьованих фотошопом сторінках журналу мод. Або на картинах давніх майстрів. Обличчя янголів. Важко було визначити найвродливішого — можливо, ідеальна білявка або хлопець із бронзовим волоссям.

Вони дивилися в нікуди — ні одне на одного, ні на інших учнів, ані на щось конкретне, наскільки я могла судити. Поки я спостерігала, маленька дівчина підвелася, взяла тацю — так і не відкрита содова, не надкушене яблуко — і рушила швидким граційним кроком сарни, що прямує до водопою. Я зі здивуванням спостерігала за її гнучкими рухами танцівниці, доки вона не викинула вміст таці на смітник і не прослизнула крізь двері швидше, ніж я встигла кліпнути оком. Я рвучко повернулася до сусідів, котрі нічим не виявили здивування.

— Хто вони? — запитала я у дівчини з іспанської, чиє ім’я вислизнуло з моєї пам’яті.

Коли вона поглянула у протилежний бік кімнати, щоб упевнитися, про кого йдеться, хоча, либонь, здогадалася з інтонації запитання, найтендітніший — імовірно, наймолодший серед усіх — хлопець раптово теж подивився на неї. Його погляд затримався на ній на хвильку, потім магічне полум’я темних очей зупинилося на мені.

Він миттєво відвів погляд, швидше за мене, хоча я відразу в незрозумілому занепокоєнні опустила очі додолу. Під час короткого удару блискавки-погляду на обличчі хлопця не з’явилося жодної емоції. Виглядало так, ніби вона назвала його на ім’я і він мимоволі поглянув, хто кличе його, втім, заздалегідь вирішивши не відповідати.

Моя сусідка, як і я, зніяковіло захихотіла, втупившись у стіл.

— Це Едвард і Еммет Каллени та Розалія і Джаспер Гейли. Дівчина, яка щойно вийшла, — Аліса Каллен. Вони всі живуть із лікарем Калленом і його дружиною, — прошепотіла вона.