Читати книгу - "Фаворит"

Він пропустив мене й зачинив двері.

Чоловік, який устав мені назустріч, був, на мій погляд, трохи занизький для поліцейського. Кремезний коротун, років під сорок. Він виглядав скорше воякою, аніж мислителем, проте, як я потім пересвідчився, це було помилкове враження. На столі порозкидані газети й товстенні юридичні довідники. В кабінеті задуха від газового пальника, попільничка повна недокурків. Він теж проводив неділю за читанням детективу.

— Добридень. Я інспектор Лодж, — сказав, тицьнувши на стілець проти письмового столу. Сам теж сів і взявся складати в стосики газети. — Ви з приводу вбивства? — Мої власні слова в його вустах здавалися абсурдом, хоч він і повторив їх по-діловому.

— Я відносно майора Девідсона…

— Так, ми вже отримали рапорт. Він помер у лікарні після падіння на перегонах.

— Те падіння було зловмисно влаштоване.

Інспектор допитливо глянув на мене, потім узяв аркуш паперу, одкрутив ручку й поставив дату.

— Давайте все спочатку, — заявив він. — Ваше ім'я?

— Аллан Йорк.

— Вік?

— Двадцять чотири.

— Адреса?

Я сказав, потім пояснив, чия то квартира і що мешкаю здебільшого там.

— А де ваше постійне місце проживання?

— Південна Родезія. Скотарська ферма поблизу Індума, за п'ятнадцять миль од Булавайо.

— Чим займаєтесь?

— Представник батька у його лондонському філіалі.

— А чим займається батько?

— Ділок. Торговельна компанія «Бейлі Йорк».

— Чим торгуєте?

— Мідь, олово, худоба. Хоч ми переважно транспортна фірма.

Він усе це швидко й чітко занотував.

— Ну от. — I поклав ручку. — А тепер — усе по порядку.

— Сталося ось що… — я розповів, що знав. Він слухав, не перебиваючи, потім запитав:

— А чому ви гадаєте, що це не звичайне падіння?

— Адмірал — найнадійніший плигун у світі. Ноги в нього гнучкі, мов у кота. Він ніколи не робить похибок під час скачки.

Та з його чемно-здивованого виду я зрозумів, що він мало знає про якісь там скачки з перешкодами і, певно, вважає, що впасти може кожен кінь.

Я з усіх сил намагався його переконати:

— Адмірал спритно долає перешкоди. Він нізащо не впав би просто так. Той бар'єр для нього — тьху! I ніхто його навіть не підганяв. Він чудово злетів у повітря — я сам бачив. Отож падіння було неприродне. Воно виглядало так, ніби навмисно щось влаштували, аби його повалити. Я гадав, що то дріт. I тому вернувся й таки знайшов його. От і все.

— Гм. А цей кінь мусив виграти?

— Безумовно.

— А хто ж виграв?

— Я.

Лодж кусав кінчик своєї ручки.

— Як наймають вартових? — запитав він.

— Докладно не знаю. Але це люди випадкові. Їх беруть усього-на-всього на один раз.

— Тоді навіщо б їм комусь шкодити? — хитро запитав він.

Я глипнув на нього.

— То що ж ви вважаєте, я все це вигадав?

— Та ні, — Лодж зітхнув. — Я цього зовсім не думаю. Мабуть, слід поставити питання: чи важко було б найнятися саме тому, хто мав намір пошкодити майору Девідсону?

— Без будь-яких труднощів.

— Ми мусимо це з'ясувати. — Він замислився. — Кращого способу знищити людину й не вигадаєш…

— Той, хто це влаштував, не мав наміру вбивати, — сказав я переконано.

— Чому?

— Бо не ждали, що майор Девідсон розіб'ється на смерть. Я гадаю, це було задумано, аби він не виграв скачку.

— При такому падінні й не розбитися? А мені здавалося, це дуже небезпечно, — мовив Лодж.

Я відповів:

— Вони просто хотіли вибити його з сідла. Коли ваш кінь на повному ходу зачепить бар'єр і ви цього не сподіваєтесь, то вас просто викидає з сідла. Ви летите й приземляєтесь далеченько від того місця, де падає кінь. Це може кінчитися важкою травмою, але не смертю. До того ж Білл Девідсон не полетів уперед. Може, він застряв носаком у стремені, хоч це малоймовірно. А може, перечепився через дріт, і той затримав його. Бо впав круто вниз, а кінь — на нього. Лука сідла стусонула йому в живіт. Такого зумисне не придумаєш.

— Атож. Ви, здається, все добре обміркували.

— Ще й як!

— А ви не підозрюєте, кому б хотілося пошкодити майорові? — запитав Лодж.

— Ні, — одказав я. — Його всі любили.

Лодж підвівся й розім'яв плечі.

— Ходімо глянемо на ваш дріт. — I висунув голову за двері: — Райте, найдіть-но Хокінса та скажіть, що мені потрібна машина.

Хокінс (я здогадався, що то саме він) сидів за кермом. Ми з Лоджем усілися ззаду, й машина рушила. Головні ворота іподрому досі були зачинені, але, як я переконався, були й інші можливості пробратися за огорожу. Поліцейський ключ підійшов до малесенької бокової хвіртки.

— На випадок пожежі, — пояснив Лодж, упіймавши мій здивований погляд.

У конторі жодної живої душі. Хокінс погнав навпрошки до найвіддаленішої перешкоди. Нас добре трясло на вибоїнах. Хокінс підкотив до бровки, і ми з Лоджем вибралися з машини.

Я підійшов до бар'єра з боку бровки.

— Дріт там…

Та я помилився.

Був стовп, була висока трава, стояла загорожа із березових паколів, а дроту не було.

— Ви певні, що це та перешкода? — спитав Лодж,

— Атож.

Ми стояли, дивлячись перед собою. Трибуни ледве виднілися в мороці. Загорожа, біля якої ми стовбичили, була єдиною перешкодою між двома закрутами скакової доріжки, і найближчий бар'єр чорнів за триста ярдів ліворуч.

— Ви долаєте он той бар'єр, — мовив я, простягаючи руку, — потім скачете до цього, — ляснув я по загорожі. — А коли подолаєте, за двадцять ярдів попереду буде крутий поворот перед новою прямою. Чергова перешкода розташована трохи далі, щоб дати можливість коневі відновити рівновагу перед стрибком. Це дуже гарний іподром.

— А ви не могли помилитися в тумані?

— Ні. Це той бар'єр.

— Гаразд. Роздивимось.

Та побачили всього-на-всього дві темні жолобинки на колись побілених стовпах. До того ж треба було придивлятися, аби помітити. Обидві на однаковій висоті — шість футів і шість дюймів.

— Це ще не доказ, — буркнув Лодж.

Ми поверталися в Мейденхед мовчки. Я дратувався, що піймав облизня. Треба було одразу ж повести туди когось, хоча б сторожа. Той, хто бачив — навіть у темряві, — що дріт припнуто до стовпа, підтвердив би мої свідчення. Але ж вартовий міг повернутися й одкрутити дріт, поки я плентав до трибун, і мої свідки теж нічого не помітили б, — заспокоював я себе.

Із Мейденхедського поліцейського відділка я подзвонив Кресвеллу Стампе. Цього разу перебив, як мені сказали, смакування добре підпеченими тістечками. Звістка, що дріт кудись щез, йому дуже не сподобалась.

— Ви мали одразу повести туди когось. Сфотографувати! Зберегти дріт! Ми не можемо заводити справу без доказів. Ви надто безвідповідальні,