Читати книгу - "Чорний обеліск"

труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки — та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І перш ніж платити за товар, їм треба побачити його на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте ті надгробки китайською тушшю і справжнім сусальним золотом, яким роблять на пам'ятниках написи, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.

Знову закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки малюю надмогильні пам’ятники для нашого каталога і розмножую малюнки на ротаторі, але ще для більшого ефекту розфарбовую їх і надаю відповідної атмосфери — домальовую плакучі верби, клумби, кипариси і вдів у траурних вуалях, що поливають квіти. Конкуренти вмирали з заздрощів, коли ми виступили з цим нововведенням; вони самі не мали нічого кращого за звичайні фотографії складів товару, Генріх теж тоді вважав ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування золотої фарби. Справа в тому, що для повноти враження я робив на пам’ятниках у каталозі написи розведеним у олії сусальним золотом. Це давало мені величезне задоволення; всіх, кого я ненавидів, я прирікав на смерть і малював їм надгробок — наприклад, своєму унтер-офіцерові з часів солдатчини, який ще й сьогодні живий і здоровий: «Тут спочив після довгих нестерпних страждань, після того, як він провів у домовину всіх своїх близьких, поліцай Карл Флюмер». Для такої епітафії я мав підстави — цей негідник добре намучив мене, а на фронті двічі посилав у дозор, звідки я лише випадково повернувся живим. Тому я від щирого серця бажав йому такої долі.

— Пане Кроль, — кажу я, — дозвольте ще раз коротко пояснити вам, які тепер часи. Принципи, на яких вас виховано, благородні, але сьогодні вони ведуть до банкрутства. Заробити гроші тепер може кожен, г зберегти їхню вартість не може ніхто. Тепер важливо не продавати, а купувати, та ще якомога швидше одержувати платню за товар. Ми живемо в епоху реальних цінностей. Гроші стали ілюзією, всі знають про це, однак не всі ще вірять. А тим часом інфляція триває далі, гроші скоро будуть абсолютно нічого не варті. Людина живе на сімдесят п’ять відсотків своєю фантазією і лиш на двадцять п’ять відсотків — фактами; в цьому її сила і в цьому слабість, і через те цей пекельний танець цифр все ще несе одним виграші, а інших призводить до втрат. Ми знаємо, що не можемо належати до тих, хто виграє від інфляції, але й не хочемо бути серед тих, кому вона завдає самі лише збитки. Три чверті мільйона, за які ви сьогодні продали надгробок, через два місяці, якщо їх тільки тоді виплатять, будуть варті не більше, ніж зараз п’ятдесят тисяч. Тому…

Генріх густо червоніє й перебиває мене.

— Я не ідіот! — знову заявляє він. — І годі читати мені безглузді нотації! В практичному житті я розуміюсь краще, ніж ви. Я волію загинути з честю, аніж удаватись до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю за продаж товару, я вестиму справи за давнім порядним звичаєм! Я знаю те, що знаю, і поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились краще зачуханим учителем?

Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір'я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.

— Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! — сердито кажу я. — Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!

Георг сміється.

— Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? Тоді поспішаймо. Сьогодні тобі вже не підвищать платні.

Георг бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера — найкраще печиво, з доставкою додому».

— Різенфельд справді приїде? — питаю я.

— Так, він прислав телеграму.

— А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?

— Побачимо, — відповідає Георг і зачиняє двері.

II

Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

— Інфляція! — кажу я. — Ось тут теж вона — і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

Георг киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.

Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.

Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом — чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, — найдавніший пам'ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу — пам'ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам'ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи — дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час одстає від інфляції.

Але всі ці пам’ятники — то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані