Читати книгу - "Сповідь маски"

… Служниця зловила мене. Мене вивели з кімнати й витрусили з непристойного вбрання, наче курку общипали.

Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно.

Так тривало до дев’яти років.

Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких маяла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-студент, що жив у нас на правах батькового учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яеґакі!

Після Тенкацу мене приворожила Клеопатра. Снігового дня наприкінці року я ублагав знайомого лікаря повести мене в кіно. Під Новий рік глядачів було обмаль. Лікар вмостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачарований. На царицю Єгипту, яку незліченні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її меланхолійні очі з вкритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене бурштинове тіло, що з’явилося з-поміж перських килимів. Криючися від очей бабусі та батьків (вже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сестрою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я відкрив сподівання, схожі на мої, в Геліогабалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині декадентів.

Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. Але треба згадати ще один. Під час знайомства з усіма приступними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тільки королевичів. А надто — королевичів, яких убивали, яким судилося загинути. І взагалі, юнаків, яких убивали.

Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарівний юнак з «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троянду — прощальний дарунок коханої — її підступний брат перетяв ножакою горло. Чому в казках Уайльда мене причарувало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?

Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подобалась Андерсенова казка «Соловейко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно переслідували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені розтлумачити, чому так солодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окреслені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угорську казку, малюнок до якої, надрукований у три фарби, напрочуд реалістичний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич вдягнений у чорне трико, рожевий, гаптований золотом по грудях, камзол, синю, підбиту червоним, пелерину, підперезаний зелено-золотавим паском. Металевий шолом у нього зелений, піхви меча червоні, шкіряний сагайдак зелений. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива пащека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Якби королевичу судилося вийти переможцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружитися з прекрасною королевою фей, королевич мусив подолати випробування семикратною смертю, але, завдяки чарівному діамантові в устах, він щоразу оживав і врешті-решт досягав щастя. Щойно описаний малюнок зображав мить перед першою смертю, коли королевича мав розшматувати дракон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вогні, бути зажаленим на смерть бджолами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагострених мечів, бути побитим камінням, «що падало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, описувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зрослося, він вийшов живісінький з драконової пащеки. На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».

Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непробачною хибою — речення «На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки». Я читав те і відчував, що автор мене зрадив, допустився прикрої помилки. Аж раптом мені сяйнуло відкриття. Виявилося, що можна, коли читаєш, затулити пальцями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я — малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.

Мені подобалося також уявляти власну смерть на полі бою. Втім, справжньої смерті я боявся більш від будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не сталося, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всілякі відтінки. Посмішка видавалася переможною й зловісною. Напевне, служниця замислила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підкочувала хвиля жаху. Все ясно: суп з квашеної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. І щоразу, підводячись з-за столу, втуплювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на остаточно вистиглий і аж ніби трохи запорошений суп з неприхованим жалем, хоч і силкується приховати розчарування, що злочинні наміри її не вдалися.

Співчуваючи моїй слабості й оберігаючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїми товаришами по іграх були, якщо