Читати книгу - "Ризиконавти"

на повстині, щоб у напівсні-напівмАренні перечекати спеку. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях я став вбачати руїни загадкового чорного міста. В тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.

Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене:

— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.

Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:

— Скеля тріснула. У нас називають той звук звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.

Я не став допитуватись, чого та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.

— Треба втікати, Омаре? — запитав я.

— І не гаючись, — відказав той.

Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з діжки, запустили двигун.

Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що ззовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.

Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими і крутішими. їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:

— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.

Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:

— Краще б того коливання не було, месьє… Скільки ще лишилося кілометрів до стану бедуїнів?

— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра, — якщо їхати по прямій.

Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні пісчинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлось щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалення. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стерео-мелодії. але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий відтінок, звуки ті можна було б вважати чарівними.

— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.

Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе. — у маврів є причини боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.

— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.

— Погнали, погнали, месьє Алі… — заквапив мавр.

Вітер переростав у бурю. Посилилися й “співи піску”. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії — скоріше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. З іншими пісковими наносами сталося те ж саме.

— Почалося, — озвався Омар. Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти вірші з корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцяти дітей.

Тим часом хмарки піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр в салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер.

— Омаре, — увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, — випийте і заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню і води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки.

Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.

— Ну, це ви вже надто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.

— Хамсин дме дві—три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.

“Хамсин, хамсин”, — кволо піднімається у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”. “Що означає слово “хамсин”? — питаю в сусіди по столу. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застане в пустелі. Це “вогненний вітер”.

Великий рудий кінь тим часом прийшов першим