Читати книгу - "Ризиконавти"

Неймовірне діялося і в пустелі. “Співи” піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Вже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном настав рудий хаос. Вперше в житті я відчув неладне з серцем: воно стукало все частіше й частіше. А ззовні крізь шпарини в салон став пробиватися тонкий їдкий пил, який, незважаючи на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі. хрумтів на зубах, забивав усі пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й болючіше. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, у напівсвідомості, втягував у себе крізь запону від чалми розпечене повітря…

Раптом щось перевернулося в мені. В грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчувся знову господарем свого тіла. Кожна моя клітина тепер була підпорядкована волі. В мені ніби запрацювало запасне серце. Я взяв глечика, що стояв між нами, і підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаними до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:

— Це я в усьому винен. Я! Не сказав про хамсин. Сподівався — проскочимо до його появи… Машина у вас надійна…

— Годі вам. Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне не панікувати.

Мій проникливий тон подіяв. Він знову заходився шепотіти молитви, пересипаючи їх іменами своїх дітей.

Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув освітлення на приладній панелі і крізь налиплий на неї пил побачив, що стрілка термометра вклякла на плюс п’ятдесяти восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук зіткнення міріад пісчинок з машиною. Під ті звуки ми й поснули.

…А вранці почалося нове коло пекла. Сонце так само лише вгадувалося в рудому хаосі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити води, то на свій жах знайшли діжку надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Та й не дивно. Людина в пустелі випаровує до літра води за годину. А за таких екстремальних умов — то й більше. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з глека, а з пластикової стопочки, яку я видобув з аптечки… Стрілка термометра тим часом зупинилася на плюс п’ятдесят два. Що було значно нижче, ніж учора. Про причину такого блага я навіть не здогадувався. Адже зовні діялося щось неймовірне.

Товариш мій звертався по допомогу до аллаха, мені ж на пам’ять ішли спогади дитинства. Моя рука десятилітнього хлопця макає пензель спочатку в воду, а тоді в кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка з протилежного боку столу перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька і кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не замулилися в мені ті духовні канали, якими людина обмінюється добротою з іншими людьми.

…А воля мене не покидала. Це вона ніби перевела організм в інший режим роботи. Хоча із свідомістю діялося щось неймовірне: картини минулого й теперішнього перемішалися, і я марно намагався розплутати той клубок, який колись був стрічкою послідовних подій.

— О аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води. Він задихався від жари й браку повітря. А потім розум його потьмарився і він рвонувся до дверей, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло висохли так, що вкрилися струпами. Та я почував себе краще, ніж Омар. Спали на пам’ять слова чоловіка з корпорації, в якого я був гостем на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. Страх перед цим вітром, який справедливо називають “подихом смерті”, став уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.

І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснула суміш піску й жароти. Та Омар на те не відреагував. Він був непритомний.

Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під машиною кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні тонко відчувають вологу. Шпарини нашої схованки були для них джерелом вогкості. Але я враз забув про комах. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термосу. На ній не лишилося й цяточки фарби. Стекла теж було вишмуляно піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим, як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер немає. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-східний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.

Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя і мій супутник. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається. Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.

Тим часом з пам’яттю моєю діялося щось незрозуміле. Отой клубок, який колись був стрічкою послідовних подій, дедалі збільшувався. Він то туго змотувався, то знову розпускався. Події минулого тасувалися, знову шикувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, фрагментами з художніх творів, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамак” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А музикою до всього того був мій біль — усі його фізичні й духовні відтінки. Я запитав у Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що