Читати книгу - "Подвійне дно"

Я вмикаю машину, шумить вода, злизуючи пральний порошок. Тепер маю відпочити, зроблю пацієнтові укол і ляжу спати. От тільки їсти хочеться немилосердно.

Телевізор показує щось нудне і дурнувате. Краще вже новини, хоча хороших новин у цій країні вже давно немає. Ну от, що я казала?

«… невідоме. Нагадуємо, що німецький бізнесмен пан Клаус-Отто Вернер і його син Андерс зникли у Києві з готелю „Салют“ три тижні тому. Кілька хвилин тому стало відомо, що в лісосмузі недалеко від Дніпропетровська знайдено тіло Клауса Вернера. Як він потрапив туди, хто влаштував викрадення, де знаходиться Андерс Вернер — на ці питання у слідства немає відповіді».

Чортзна-що відбувається в цій країні. Я впевнена, що все це робиться з одною метою: аби штовхнути нас в обійми Старшого Брата, граючи на ностальгії старих дурнів, які кричать: «Раніше такого не було!». І, мабуть, цей номер колись пройде. А поки що хтось витрачає грубі гроші, диригуючи нашим безладом.

Мені іноді навіть здається, що ніякої надії уникнути тих братніх обіймів уже немає, та все одно хочеться вірити: колись ці, що тепер, накрадуться, підуть, а прийдуть інші, молодші, з чесними серцями і болем за державу. Але такі думки навідують мене, тільки коли я трохи підіп’ю, а це трапляється приблизно як поява комети Галея, тож приймемо, як даність: всі зміни тільки на гірше.

Я краю хліб, посипаю його сіллю і сідаю пити чай. Скоро зима, і я роздратована до краю. Я так і знала. Хороших новин просто не буває. Хороші новини — це повна відсутність новин.

2

Лікарня, де працює Рудий, найбільша в місті. Тут постійно товчуться люди. А Рудий засів просто в епіцентрі — Центрі екстремальної медицини. Спокою немає ні вдень, ні вночі. Щоправда, вночі менше персоналу.

— Давай, швидше! — Рудий трохи нервується, бо те, що ми робимо, незаконно. — Відійди, я сам.

Він починає вмощувати на кушетці нашого пацієнта, а я знесилено сідаю на стілець біля дверей. Рудий клацає кнопками, під’єднує датчики, загалом ці подробиці мене зовсім не цікавлять, я з превеликим задоволенням залишила б пацієнта тут і пішла додому. Та я не можу. Вже не можу. Ми відповідальні за тих, кого приручаємо. Саме через небажання клопоту я не завела собі кота, хоч страшенно люблю цих чарівних тварин. А тут — чоловік! Чоловіків я люблю набагато менше, ніж котів. Це навіть порівнювати не можна.

— Ну, що там, Рудий?

— Підтвердився попередній діагноз. Веземо його додому, доки нікого нечистий не приніс. Матиму тоді…

Ми похапцем евакуюємося з діагностичного кабінету. На щастя, за вікном — глупа ніч, медперсонал переважно спить в ординаторській, а пацієнти тут здебільшого не реагують на зовнішні подразники, бідолахи.

Рудий підганяє машину, і за хвилину ми вже мчимо темними вулицями. Побитий чоловік мовчить, і це мене трохи заспокоює. Відлежиться й піде, і я забуду про нього.

— Все, я назад, доки ніхто не помітив мого дезертирства.

Рудий звично цілує мене і вибігає з будинку. Ось ревонув мотор, осінній туман поглинув червоні габаритні вогники, а мені стало чомусь самотньо. Я сама-одна посеред осені. Скоро зима. А на моєму дивані лежить незнайомець в старому тренувальному костюмі Рудого.

— Спи. До ранку ще далеко.

Не знаю, чи він мене почув. А міг би й почути, бо це саме через нього мені довелося перервати свій сон і їхати до лікарні. Добре, що кілька місяців тому Рудий купив зелену «сімку». Власне, ми вдвох її купили, але це несуттєво. Добре, що ніхто нас не бачив у лікарні. Добре, що ще не зима. А було б ще краще, якби я вчора, згнітивши серце, пішла з місця події одразу по тому, як розрізала пута. Що за дивний пароксизм любові до ближнього? То все дим від спаленого листя. Він, правда, шкідливий. В мене був такий приємний настрій, просто як влітку. Я трохи, мабуть, вчаділа, якщо зробила таку дурницю. Навряд чи цей хлопець зробив би для мене те саме.

— Ви підете зараз спати? — голос його хрипкий і приглушений.

— Так. А що? Ти чогось хочеш? Може, щось з’їси? В мене є шматок курки, можу зварити бульйон. Можу також зробити омлет чи зварити кашу з вівсяних пластівців. Останнє — найшвидше.

— Так, будь ласка.

Я йду до своєї імпровізованої кухні. Це просто невеличкий закуток, де стоїть електрична плитка на дві конфорки. Скільки мені одній треба? Та тепер я не одна.

— Сам з’їси, чи тебе погодувати?

— Спробую сам.

Він з великими труднощами сідає і починає їсти. Твоє щастя, хлопче, що в мене було молоко, а то їв би ти вівсянку на воді. Нічого, теж смачно, якщо з хріном.

— Дякую.

— Може, чаю вип’єш?

— Ні, дякую.

От і добре. Якщо почав їсти, то скоро видужає.

— Слухай, я твоє шмаття випрала, але костюмові кінець. Прасувала-прасувала, та він, здається, сів.

— Нічого, то не страшно.

— Може, треба комусь повідомити, де ти знаходишся? Послухай, це, звичайно, не моє діло, але тебе можуть шукати родичі.

— У мене нікого нема.

Он як! Тож іще один такий? Тепер нас троє. У нас із Рудим теж нікогісінько нема. Але про нас з Рудим це правда, а ти, хлопче, можеш їздити мені по вухах. Хтозна, що ти за птах. Може, ти заробив те, що отримав.

— Якщо тобі ще щось треба, то кажи, бо я йду спати. Мені завтра на роботу.

— Ні, все гаразд. А ким ви працюєте?

— У мене страшна професія. Я стоматолог.

— Чому це страшна професія? Навіть дуже престижна.

— Більшість людей бояться лікувати зуби. А ти хіба не боїшся?

— Ні.

— Тоді ти — унікум.

— Можливо. Знаєте, Лізо, я не можу зараз вам нічого пояснити, але будьте певні: я не бандит, просто…

— Я в тебе звіту не питаю. В мене є правило: не лізти в чужі справи. Схочеш — розкажеш, як ні — то ні. Спи. Тобі треба спати.

Ранок зустрів мене дощем, що сіявся за вікном. А за дверима матюкається Сашко. Похмілля — страшна річ. Добре, що я поставила собі залізні двері. Я це зробила після того, як гості мого сусіди вибили старі двері, вдерлися до мого помешкання з метою пограбування. З п’яних очей їм здалося, що мене нема вдома. Це була їх фатальна помилка, бо