Читати книгу - "Тут вони танцюють..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона нічим не нагадувала маму. Навіть без отого рубця… Мама в мене — голубоока блондинка північного типу, а ця пані, смаглява й темноока, явно мала в собі домішку якоїсь древньої крови. Може скифської, я на цьому не дуже розуміюсь. Може ще давнішої. Серед українців Полтавщини, як я дізнався потім, інколи трапляється подібний тип облич, трохи схожий на індуський. Але тоді мені було не до етнографічних роздумів. Її голос… він наче заворожив мене. І мені здалося, що я згадав…
— Нене! — почув я власний крик… Руки її були гарячими, не як у привида… І сльози, що текли з єдиного вцілілого ока теж були справжніми…
— Борше, — вимовила вона, — слухай, синку…
***
Я вломився до власної квартири наче злодій, бо ніяк не міг потрапити ключем у шпарину. Мама була на роботі — восьма година ранку. Ми винеслися з плавнів як навіжені, тільки-но почало світати.
Наплічника я покинув в коридорі і пошльопав до своєї кімнатки. Витрусив з книжкової полиці зачитане до дірок видання «Володаря перснів», розбухлий від закладок «Сільмарілліон» і ледве витягнув товстенький ілюстрований том, що називався «Відважні воїни світу».
Убивць, котрі перервали танок на Святилищі я знайшов у розділі «Вікінги». Шоломи, тип кольчуг, шкіряні сорочки простих вояків з металевою лускою… Варязькі воїни… Найманці… Сволота…
Гнів цей підіймався з глибин пам’яти… З тих часів, коли я був Ратимером…
Коли я трохи заспокоївся і скинув похідне вбрання, то вирішив, що маю поспати а думати опісля на тверезу голову. Та сон не йшов… Слова жінки, що була моєю матір’ю тисячу років тому наче запеклися в моїй голові.
Мені не потрібен був перекладач, хоча стародавньої мови я просто не знав. Мабуть я таки насправді жив в ті часи духмяного вітру. А також в часи крові і попелу…
Моя мати, коли я звався Ратимером, була жрицею Марени… Темного втілення Дани… Мертвої Води…
Це не було погано — в ті часи вірили в рівновагу. Жива вода — мертва вода…Білий лебідь — чорний лебідь…
В ніч Сонцестояння Дажбог[18] приходив у вогні, і мертва вода ставала живою.
Танок коловороту танцювали незаймані дівчата і одна жона — жриця.
Танок не повинен був перериватись, як не переривався рух Сварожого кола, дихання Всесвіту…
Ратимерова мати жила в неспокійні часи, та коли він був на цій землі, спокій…
Танок не повинно було бачити чоловіче око, але жриці мусили мати охоронця.
Ним був отрок, котрий ще не знав жони. Зачувши небезпеку, він мав покликати воїнів, просурмивши в ріг.
Ратимер не встиг засурмити і танок урвався раніше, ніж прибігли жерці-воїни. Старий з посохом був одним із них.
Варяги встигли підпалити храм. Вони служили київській княгині, імені якої не назвала чорноволоса жриця. Мовила лишень, що замолоду та жінка сама була одною з посвячених. Але через бажання влади заплямувала себе вбивством беззбройних та віровідступництвом.
З історії у мене було дванадцять, і мені не треба було дальших роз’яснень. Княгиня київська, прийнявши християнство, знищувала свідків своєї належности до древніх культів. Я навіть писав про неї реферат, про ту княгиню, перечитавши перший том «Історії України — Руси» Грушевського зі зносками включно. В тих зносках було дуже багато цікавого, про що офіційна історія соромливо мовчала. За реферат я отримав чергову дванадцятку, а в дужках історичка написала — «оригінально».
Княгиня Ольга, убивця деревлян, в якій скрині вона ховала Кільце Влади?
Мене завжди цікавили подібні люди, раби Сауронова колечка…
Мама розбудила мене саме на цій думці. День проминув за хвилину.
— Славику, ти нічого не їв! І де тебе носило? Ви що, грали свої «іграшки» в болоті?
Я поцілував її, і мама розтанула. Поклявся, що поїм, безлад приберу, джинси виперу, кросівки помию… Ні, в болоті ми не грали, просто я був Леголасом[19], хлопець, котрий грав Фродо[20], весь час «заглючував», а орки насідали на п’яти. Довелося хапати кільце — і в ноги, не розбираючи дороги. Зате ми виграли…
Мамі не вперше було слухати подібні історії. Поки вона готувала вечерю, я виправ брудну одежу і помив в коридорі підлогу. Посеред цього процесу я раптом гукнув:
— Ма, а ти віриш в переселення душ?
— Ну, — сказала мама, — взагалі-то вірю… Тобто, може бути…
— Ма, а коли настане повний місяць?
Я почув, як мама дістала з кухонної шафки зошит з газетними вирізками.
— За три дні. Двадцять першого червня.
Ганчірка випала у мене з руки. Я не думав, що це станеться цього року.
Через три дні… так скоро.
Жінка зі святилища просила свого сина Ратимера про допомогу… Священний танок не повинен був урватися не закінчившись, але він урвався. Більш як тисячу літ щоночі вони танцюють… І вмирають… Жриця не загинула тоді, але після смерти і вона долучилась до того танку. Час для них зупинився і брама Вираю зачинена.
Жриця передбачила це і тому, за допомогою Бранибора, Перунова жерця, зробила відчайдушну спробу відшукати в майбутньому свого сина.
Я мусив повернутися в минуле. На Сонцестояння, коли місяць уповні. І просурмити в ріг.
Повечерявши, я зателефонував Меглору і призначив йому зустріч у дитячому містечку навпроти нашого будинку. Друг-ельф приплентався на рандеву не дуже охоче. Певне, ще не отямився від стресу.
— Повний місяць через три дні, - сказав я, — якраз на сонцестояння.
— Ти збожеволів, Маедросе, — пробурмотів мій приятель, — якщо хочеш повернутися туди. «Цей шлях прокладено мертвими,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тут вони танцюють...», після закриття браузера.