Читати книгу - "Симбалайн"

боці, йому не було за що вибача­тися. Дружину взагалі бити не варта, тим більше по голові, але якщо вона когось має, то тут і мило­сердна церква буде на боці чоловіка. Але вони з дружиною вважали себе вірними нової етики, яку легко декларувати, але зовсім не легко втілювати на практиці — набагато легше діяти за готовим сценарієм ревнивих алкоголіків.

Але милосердна доля допомогла їм усім перетворити чорні низькі імпульси тієї страшної зими на щось інше. Почалася весна. Дружину виписали з лікарні. Доньки на якийсь час стали сонечками й усіляко догоджали мамі, яка поволі одужувала. Теща іноді приходила до них допомогти по господарству, і щоразу бурчала, чи не поставили вони на шафу в спальні черговий телевізор. Шваґер також заходив, усіх смішив і весело сміявся сам, і з гордістю поділився з ним за пивом, що рятівна ідея телевізора на шафі була не дружини, а його. Марко не приходив жодного разу. Але він зробив усе, щоб її відсутність не позначилась на її роботі, якої вона дуже прагла, проте не скоро змогла повернутись.

А він потроху починав розуміти: Марко вмів цінувати її любов до ризику, її вміння покластися на долю, її талант сказати собі: «Усе вийде»! Сказати так, що й правда все виходило. Проте ось яка жертва знадобилась як плата за «все вийде».

У дружини відросло волосся іншого кольору й стало хвилястим і ще пишнішим, ніж до телевізора на шафі. А в нього, хоч йому ніякий телевізор на голову не падав, невдовзі після тих подій волосся почало катастрофічно вилазити. Не доживу я до шляхетної сивини, зітхав він, знімаючи із гребінця чергове пасмо, а дружина заспокоювала його, що чоловіків люблять і лисих, і навіть більше, ніж із пишними чупринами, у Марка, до речі, і досі лев’яча грива. Інша справа, якщо з якихось причин лисою стає жінка… І його пальці занурилися в її пишне волосся і не знайшли на її голові того сліду, і він питально глянув їй у вічі. «Усе остаточно пройшло, коли я все щиро вибачила», — відповіла вона.

Він не знав, коли Марко з’явився. Не міг вира­хувати той день, коли воно в них було вперше. Мабуть, десь тоді, коли прийшла їхня річниця, а вона не схотіла слухати «Симбалайн», пославшись на пекельну втому й завантаженість на роботі. Він теж, до речі, тоді був дуже втомлений своїми справами, тому й не дуже наполягав. Наступний рік вони так само пропустили, бо дата прийшла невдовзі по тому, як падав телевізор. А ще через рік із «Симбалайну» почалося їхнє повернення одне до одного.

Він не знав, чи повернулася вона так само й до Марка. Але вони продовжували працювати разом, і, напевне, Марко продовжує відігравати значну роль в її діловому житті. Навіть якщо в дружини з Марком і траплялись зустрічі наодинці, це вже не впливало на їхні подружні стосунки. Але, вочевидь, до кінця його днів в нього залишиться потреба іронізувати на предмет Марка в її житті. А їй мовчати у відповідь.

І от вони знову на набережній, востаннє див­ляться на лебедів. Вітру нема. Навпаки, дуже тепло, запахло першим цвітінням, пора якого на півдні настає наприкінці зими. Вона розстебнула пальто, і він обійняв її. І подумав, що вона по­гладшала. Він, на відміну від свого батька, тяжко зацикленого винятково на молоденьких жіночках, уміє шанувати шарм і елегантність зрілих жінок, хоча й вони, здебільшого, не такі тоненькі, як молоді. Його першим коханням була старша жінка. А зараз вони з дружиною вдвох засміялися, бо згадали, як іще на початку їхнього подружнього життя молода дружина, коли того вже не стало сил терпіти, рішуче зупинила залицяння настирливого свекра.

— Ви в дзеркало дивилися, коли лізли до мене? Зуби чистили? Кальсони міняли? Чи лише облилися дорогим одеколоном? А ви, мадам, — звернулась вона до свекрухи, — дивіться краще за своїм обліз­лим березневим котом!

— Тоді твої батьки були молодші, ніж ми з тобою зараз, — згадує дружина, а він знову обіймає її під пальтом.

…Марина видається стрункою, як дівчина, але можливо, лише так видається, бо вона завжди одягнена в довгі светри або довгі чоловічі сорочки із джинсами, що їй дуже пасує. Вона справді дуже мила: чарівна посмішка, ямочки на щоках. І вона вже два роки — бабуся. Мама маленького хлопчика дуже рано й несподівано стала мамою, до чого не може звикнути. Тож Марина з Марком дуже часто беруть до себе цього гарненького карапузика.

— Це наша дитина. Бачите, якого сина народила мені Маринка — каже Марко, підкидаючи хлопчика вгору.

— Справді, копія тебе, — відповідає дружина, а Марина щасливо посміхається.

Ще давно, коли Марко отримав свої перші гроші, він купив цей будинок у лісі за півкілометра від села. А привів дім до житлового стану лише тоді, коли зустрів Марину. Роботи було чимало: треба було навіть відновити стовп високовольтних передач, бо в будинку не було електрики. Тепер тут усе є, і вони з дружиною гості Марка й Марини. Їхали сюди на вихідні, а затримуються вже другий тиждень, так тут несподівано добре. Хоча й не зрозуміло, чому саме. Обстановка в домі дуже проста, хіба що простору багато.

— Цей дім чимось схожий на той, у якому ми якось жили біля моря взимку, пам’ятаєш?

— Тільки тут шумлять дерева й трави, а не море… Та ні, той дім, зрештою, ординарний, а цей особливий. У мене таке враження, що я тут колись бував. Лише не пригадаю, за яких обставин. Можливо, я тоді був зовсім малим. Треба спробувати розпитати батьків, поки вони щось іще пам’ятають.

— А мені цей дім, мабуть, снився в дитинстві. Бо звідки ще я можу знати цю терасу. І ці вікна. Подивися, вікна високі, але вузькі. У домі мало б бути темнувато, а в ньому стільки світла.