Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Сліди стоянок скіфів? — перепитав Мишка.

Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очі з глузливим блиском косували ліворуч, у бік сестри. Він стиха реготнув і чекав, що Катруся його підтримає. Та дівчинка відшуковувала зором сліди стоянок стародавньої людини, стояки частоколу з козацького укріплення.

Від образливого сміху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохіть наїжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.

— Сліди скіфських кочовищ археологи також знайшли, — підтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий їжачок на голові сина.

Мишко заспокоївся. Непомітно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.

Остап Якович на правах гіда підвів усіх до краю плато. Дорослі та діти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранітні виступи його загадково червоніли і тільки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили коріння між розщелинами каменю. Неймовірне видовище справляла також річка. Її хвилі, мов коні, що розгойдували пінистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранітний бар’єр.

Раптом Мишка огорнув неспокій. Чомусь непокоїла монета, яку він носив на грудях, як амулет. Вона нагрілася й прилипла до тіла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитної футболки. Можливо, через те, що рука тремтіла, монета вібрувала й амплітуда коливань збільшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей і вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестіння. Він прислухався. Шелестіла біля його ніг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погідний, і вітерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним відчуттям хлопчик не надав значення. Про них відразу забув.

Діти, не відриваючи очей від живої картини, слухали Тараса.

— Флора і фауна Побужжя надзвичайно різноманітна. Багато видів занесені до Червоної книги України та Європи. Це смілка бузька, ковила гранітна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сірий, лелека чорний.

Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далі розповідь студента лилася невимушено і природно. Навіть поділився власними спогадами:

— Найбільше люблю степ у пору цвітіння гвоздики ланцетної. Яскраво-червоні плями від квітів гвоздики ланцетної на тлі сріблястої хиткої ковили — явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокі, уже не створюють під час цвітіння яскравих плям.

Дівчинку Тарасова розповідь розчулила. Вона стиха зітхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фіалкові очі…

Він прагнув зробити для Катрусі щось приємне. Приміром, знайти кущик гвоздики ланцетної. Хай би вона зраділа.

Люди чіпко трималися за довгі лози. Далебі, спуск у долину стрімкий.

Тільки Мишко все ще на плоскогір’ї. Хлопчик уважно вдивляється у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав сріблястими хвилями і нагадував спину гігантського звіра. Довгу його шерсть, здавалося лагідно, розчісує ледь чутний вітерець. Увагу хлопчика заполонили камінні валуни. Овальні, гладкі, до половини зариті в землю, вони лежали поодинці й купно. Уява малого вже малювала велетенських доісторичних птахів. Мільйони років тому птахи вільно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спіхом бігли, залишивши на рівнині свої яйця. Без батьківського піклування і тепла, яйця не розтріскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мільйони років закам’яніла. Нині ці яйця вважають мертвим камінням.

Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:

— Тату, я тут! Не хвилюйся!

Остап призупинився, повернув до сина усміхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язані зі забудовою водосховища, він переживав піднесення, мав чудовий настрій. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», — розважливо думав, сходячи крутизною.

Батько, він же учитель історії середньої загальноосвітньої школи, правильно мислив. Але він не міг передбачити наслідків відсутності сина. Адже прадавня, ніколи не перевернута плугом земля містить виходи в паралельні світи.

Тим часом наш герой обходив білі, виполоскані дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгі стебла яких тяглися з-під каміння. Але жодної рослини з яскраво-червоним цвітом він не побачив.

До його слуху з каньйону долинув єхидний голос Петька:

— Фантазере, не відставай.

— Наздожену, — гукнув у той бік Мишко.

Його дратував товаришок. У майбутньому він бачив себе міліціонером. Атож у всьому наслідував свого батька. Петько не вірив, що Мишкова родина побувала в Скіфії.[3] Не вірив у подарунки, отримані від скіфів. Ці подарунки, а саме: золоту чашу і меч у золотих піхвах, татко здав державі. Натомість татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрі району ошатний будинок. Нарешті, вони покинули хатину, під яку підбиралася круча, і оселилися в сучасному житлі. Проте слідчий, батько Петька, вважав справу зі скіфськими скарбами підозрілою…

Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.

Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволікання — смерть для тебе!» — подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до п’ят, задерев’янів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», — замилувано думав.

Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани,[4] чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнули — їх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного — з розтуленим ротом.

Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.

Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.