Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

Згаданий скандал мав продовження: були опубліковані подробиці й інших операцій по врятуванню чужих цінностей. Виявилося, що в часи колоніального панування в Індії англійці “врятували від псування” у цій країні знаменитий алмаз Кохінор і золотий трон правителя штату Пенджаб — нинішні експонати лондонського музею, який носить ім’я Вікторії і Альберта.

Вже перший генерал-губернатор колишньої Британської Індії лорд Гастінгс наказав вивезти із старовинного палацу Шох-Джехана не тільки рідкісні скульптури, а й навіть мармуровий басейн, який призначався у подарунок англійському королю Георгу IV. А один із наступників Гастінгса лорд Бентінк намагався зруйнувати славетний храм Тадж-Махал в Агрі, щоб використати його мармур для якоїсь будови в Англії. Та, на щастя, його відмовили.

Але не було за всі часи нікого більш ницого в руйнуванні та пограбуванні культурних багатств інших народів, аніж гітлерівська Німеччина.

За програмою біснуватого фюрера в ході війни мала планомірно здійснюватися расистська програма винищення “неповноцінних народів”. Так, після підкорення слов’янських народів не мали більше права на існування ні їхня культура, ні їхні мистецькі шедеври. Тому на окупованих землях розгорнувся

1716 року прусський король Вільгельм І подарував Петру Великому надзвичайно оригінальну річ — кімнату, де всі предмети й оздоби були виготовлені з бурштину. Перевезена невдовзі до Росії, вона з 1760 року прикрашала палац у Царському Селі.

Під час блокади Ленінграда у 1941 році палац був пошкоджений авіацією. Але бурштинова кімната не постраждала. Захопивши палац, окупанти розібрали її протягом семи годин і відправили до Кенігсберга (теперішній Калінінград). Спочатку її помістили в замку, згодом у форті № 11. Востаннє бачили кімнату напередодні взяття Кенігсберга радянськими військами.

Куди вона поділася?

Окрім наших властей, питання це з часом зацікавило ще одну людину — німецького селянина Георга Штейна з місцевості Стелле біля Люнебурга. Штейн, родом з Кенігсберга, тільки всміхався, коли читав усе нові й нові версії про зникнення бурштинової кімнати. Одні припускали, що вона загинула під час боїв за місто, інші — що й досі там схована. Дехто висловлював думку, ніби кімнату спалили в гамбурзькому порту, або вона затонула разом з кораблем “Вільгельм Густлофф”.

“Все це дурниці, — сказав у 1978 році п’ятидесятишестирічний Штейн кореспондентові гамбурзького тижневика “Ді цайт”. — Бурштинова кімната знаходиться на глибині 660 метрів в одній із штолень колишньої соляної шахти, неподалік Услар ім Золінга”.

Розшуком вкрадених скарбів культури Штейн захопився у 1966 році, коли вперше дізнався про загадкове зникнення бурштинової кімнати.

Спочатку він вирішив з’ясувати, хто з німців під час війни займався на окупованих територіях реквізицією культурних багатств та перевезенням їх до рейху. Так ІЇІтейн, зібравши масу документів, листів, фотографій, поступово став неабияким фахівцем у справі розслідування таких пограбувань.

Спочатку детектив-аматор, як його назвали, вийшов на слід скарбів, вивезених з Печерського монастиря: 1944 року окупанти забрали звідти дорогоцінне церковне начиння і сорок старовинних ікон. Після війни воші опинилися в музеї ікон західнонімецького міста Реклінгхаузен. І хоч в експозиції ніколи не виставлялись, та Штейн усе-таки дізнався, що цінності переховувалися там. І почав листовно вимагати від уряду ФРН, щоб їх було повернуто законному власнику. 1973 року ікони повернулися в монастир.

Перший успіх окрилив Штейна, він повів своє приватне розслідування далі. І ось про що дізнався.

Стовбур шахти Віткінд на околиці села Фольпрієхаузен від початку сорок четвертого року був пристосований фашистами під склад. На глибині 660 метрів, під товстим шаром солі, було сховано вантаж, доставлений у двадцяти чотирьох залізничних вагонах. Зокрема й дзі великі скрині з експонатами музею бурштину при Кенігсберзькому університеті, привезені сюди двома спеціальними кур’єрами у лютому сорок п’ятого року.

16 січня 1945 року оберштурмфюрер СС Отто Рінгель послав з Кенігсберга у Берлін телеграму: “Бурштинова кімната — акція завершена — предмет вивантажений в Б. Ш.” (так у документах гірники називали шахтний стовбур у Фольпрієхаузені). Виходить, не тільки бурштиновий музей, але й бурштинова кімната опинилася під шаром солі?

Названа шахта стояла в зоні, зайнятій британськими військами. Влітку 1945 року почали піднімати сховані скарби. Найперше архівні та бібліотечні матеріалі і дві скрині з колекцією бурштину…

Штейну вдалося дізнатися, що й досі в Фольпрієхаузені у приватному володінні знаходиться порцеляна із сервізу Катерини II, схованого у шахті. Виходить, операція по видобуванню скарбів не обійшлася без розкрадень? До речі, названий сервіз перед війною зберігався там, де й бурштинова кімната. Їх, вочевидь, вивезли до рейху разом.

Залишалося підняти на поверхню ще приблизно п’ятнадцять скринь, коли 29 вересня 1945 року в шахті стався сильний вибух і її залило водою, що перешкодило роботам. На думку Штейна, той вибух був актом саботажу з боку того, хто був зацікавленим, аби бурштинова кімната залишилася на дні шахти.

Штейн розшукав написаний наприкінці війни документ: “Бурштинова кімната повинна бути схована так, щоб наступний уряд рейху міг скористатися нею як предметом на спродаж”.

Крім бурштинової кімнати, в затоплених скринях, очевидно, лишилися й три старовинні колекції срібла, теж награбовані у Кенігсберзі.

Пограбування культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях фашисти здійснювали з державним розмахом — цим займався зокрема й спеціальний відділ міністерства закордонних справ. З порожніми руками не хотіли зоставатися і ті, хто обіймав найвищу владу. Рейхсмаршал Герінг з цинічною “скромністю” говорив про себе, що єдина темна пляма в його біографії, — це пристрасть до колекціонування. За роки війни він задовольнив її неабияк: награбував 1200 шедеврів світового образотворчого мистецтва.

Створений за наказом Гітлера “Ейнзацштаб рейхслейтера Розенберга”, який црвинен був “на окупованих землях вишукувати в квартирах, бібліотеках і архівах цінні для Німеччини матеріали й забезпечувати їхню охорону з допомогою гестапо”.

Як здійснювалося це “забезпечення”, можна побачити на прикладі Франції, де фашистські грабіжники мусили поводитися трохи по-іншому, ніж деінде. Це зв’язано з тим, що в гітлерівській концепції “народу Європи”, який мав постати під німецькою опікою, з Францією передбачалося партнерство. А на час війни ця окупована країна мала бути залучена у союзники.

І все ж одразу після загарбання Франції гітлерівський міністр пропаганди Геббельс поставив вимогу: країна повинна видати німецькому рейху всі твори мистецтва й архіви німецького походження, які від XV століття були французькою власністю, а також усі твори мистецтва, які мають “німецький характер”.

До своєї брудної роботи приступив “Ейнзацштаб”. Спочатку його цікавили тільки бібліотеки та архіви “позадержавних угруповань”, до яких фашисти зараховували марксистів, євреїв, масонів, єзуїтів… Ці зібрання мали бути згромаджені у центральному архіві вищої школи НСДАП, де планувалося надати майбутній гітлерівській еліті можливість