Читати книгу - "Матусин оберіг"

– Навіщо ти її чіпав? – одразу кинулася до папки.

– Вона тобі заважає спати, – пояснив батько. – Я лише переклав на ніч, щоб тобі було зручніше.

Олеся поклала теку під подушку.

– Це моє, – сказала вона й заплющила очі.

Тихон Павлович дотримався слова й дав Олесі змогу ще один день побути вдома. Наступного ранку дівчинка сама вдяглася, розчесала волосся й довго намагалася перед дзеркалом заплести косички. Кілька разів вона їх розплітала, потім починала знову, пригадуючи, як її навчала мати.

– Тобі допомогти? – спитав її батько.

– Я сама! – знову коротке й уперте.

Тихон Павлович відвів доньку до класу, а сам зачекав на вчительку в коридорі.

– Ви вже знаєте? – спитав привітавшись.

– Так, звичайно, – відповіла вона. – Не хвилюйтесь, я намагатимусь бути уважною до Олесі. До того ж, у школі є психолог, тож, якщо ви не будете проти, я відведу дівчинку до нього.

– Будь ласка, я лише «за», – сказав чоловік. – Олеся стала зовсім іншою, і я іноді не знаю, як мені з нею поводитися, що сказати.

Учителька запевнила, що зробить усе можливе, щоб допомогти дитині вийти з такого тяжкого депресивного стану.

Олеся сіла за першу парту поруч із Ніною. Це було її постійне місце, відколи вона прийшла восени до школи. Тоді її привела сюди мама, радісна, усміхнена, і від того Олесі було спокійно на душі. Зараз учителька щось розповідала, Ніна намагалася щось нашептати подружці на вухо, а Олеся не чула ні одну, ні іншу. Її думки були там, першого вересня, коли вони з мамою йшли до школи, і в Олесі був за плечима новенький портфелик, який вони разом купили на ринку…

Пройшли чотири уроки, а сторінки в Олесиних зошитах залишилися чистими – вона так нічого й не писала. Після закінчення занять на неї чекала Ніна, але вчителька відвела Олесю до шкільного психолога. Дівчинка мовчки зайшла до кабінету, сіла на стільчик за стіл.

– Що вам від мене треба? – спитала вона геть не по-дитячому.

– Я хочу з тобою поговорити.

– Про що?

– Про те, що тебе турбує.

Дівчинка відвернулася, і її погляд застиг на вікні. Психолог зрозумів, що з нею буде нелегко.

– Добре, якщо не хочеш розмовляти… – почав він.

– Ви самі знаєте, що моя мама померла! – відрізала Олеся, перебивши чоловіка.

– Можеш просто помалювати, – лагідно промовив він, підсуваючи дівчинці аркуш ватману й олівці.

Олеся різко повернулася, узяла олівці й швидко почала щось малювати.

– Ось! Це все! – сказала вона, подавши аркуш чоловікові.

Дівчинка намалювала могилу з великим хрестом над нею.

– Це – могила мами. Вона там! – сказала Олеся доволі різко. – Я піду й більше до вас не прийду, ви не можете мене сюди тягнути силоміць, не маєте права!

І таки пішла! Наступні дні вчителька намагалася вмовити Олесю піти до психолога, навіть відводила до його кабінету, але дівчинка звідти тікала додому. Вона не виконувала домашні завдання, не відповідала на уроках, і вчителька не знала, що з нею робити. Вона не впізнавала в дитині завжди веселу й комунікабельну колишню Олесю, яка за лічені дні так змінилася. Учителька пропонувала батькові звернутися по допомогу до психіатра, але він був проти.

– Дайте нам ще трохи часу, – попросив Тихон Павлович. – Я спробую ще раз серйозно поговорити з донькою.

Учителька почала щось розповідати про зрив навчального процесу й про те, що Олеся так добре вчилася, а тепер пасе задніх, але чоловік перепросив її та швидко пішов надвір, де на нього чекала Олеся.

– Чому ти не пішла додому разом із Ніною? – запитав він доньку.

– Не захотіла.

– Мені потрібно з тобою поговорити по-дорослому, – сказав він.

– Добре, – погодилася дівчинка.

Тихону Павловичу здалося, що донька навіть не чула, що він їй запропонував, а просто погодилася, бо їй збайдужіло все навколо, і вона часто кивала на знак згоди, аби лише дали їй спокій.

– Олесю, чому ти так поводишся? – почав батько розмову одразу, як прийшли додому. – Ти не хочеш учитися? У тебе погані оцінки, ти не ходиш гуляти з подружкою і почала грубіянити вчительці. Ти вважаєш, що чиниш правильно?

– Скільки днів лишилося до мого дня народження? – запитала Олеся.

«Схоже, що вона мене знову не чула», – подумав чоловік і відповів:

– Тиждень.

– Це цілих сім днів, – чи то спитала, чи констатувала дівчинка.

– Так, сім днів. А що?

– Я чекаю, коли можна буде почитати лист від мами.

– Прочитай зараз, якщо так кортить.

– Не можна! Мамі це б не сподобалось.

– Їй багато чого б не сподобалось! – не стримався Тихон Павлович. – Вона була б засмучена, якби побачила твої зошити або те, як ти мовчиш, коли тебе викликають до дошки!

– Сім днів, – задумливо промовила дівчинка. – Тату, рідненький, прошу тебе! Дозволь мені ці сім днів побути вдома! Благаю тебе! – Олеся кинулася до батька, схопила його за руки, зазирала в очі.

– А тоді що зміниться? Ти будеш поводитися чемно? Учитимеш уроки?

– Я зроблю все, що ти накажеш, – благала дитина, – лише не посилай мене до школи сім днів!

– Гаразд, – чомусь погодився батько.

Олеся подякувала й поквапилась у свою кімнату. Тієї ночі Тихон Павлович довго не міг заснути. Він прихопив із собою пачку цигарок і вийшов надвір. Над ним було розлоге чорне покривало з міріадами світних зірочок, на душі – згусток суму, який не міг розтопити навіть невблаганний наступ теплої весни.

Він думав про дружину, яку безмежно кохав, поруч із якою був щасливий десять років. Також не йшла з думки донька – маленька копія його коханої жінки, дружини, вірної подруги. Вона дивилася на нього очима Яни…

Цьогоріч Олеся чекала першого травня, як ніколи раніше. Її мучила нетерплячка – дуже вже хотілося прочитати мамин лист. Бажання було настільки великим, що дівчинка вже не чекала на святкування та подарунки, на другий план відійшли навіть спогади про ті щасливі дні народження, коли вони були всі разом за святковим столом, коли вона раділа подарункам і з задоволенням дмухала на торт зі свічками.

Того дня Олеся прокинулася рано. Не взуваючи кімнатні капці, босоніж прошльопала до тумбочки і вийняла з шухляди ножиці. Дівчинка зручно всілася на ліжку, розв’язала теку. «Відкрити 1 травня 2002 року», – прочитала Олеся на першій сторінці. Місце відрізу було позначено