Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

Двері майже відразу відчинилися.

У під’їзді було темно, повітря здавалося важким від вологи та просякнутих цвіллю підвальних запахів. До ліфта Марк не звернув. Ліфт був старим, як і будинок, і гнітюче тісним — достоту як труна. Одного разу Марк уже застряг, просидів недовго, тільки п’ять хвилин, але цього вистачило, щоб відбити бажання заходити до роздовбаної й погано освітленої кабіни. Двічі зупиняючись, щоби перевести подих, хлопець піднявся на десятий поверх сходами.

Ніка чекала біля прочинених дверей. Середнього зросту, з округлими стегнами, чорним, стягнутим у гульку волоссям і великими мигдалеподібними очима.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Приніс?

Намагаючись погамувати хекання, Марк скинув із плеча рюкзак і дістав два акуратно складені аркуші у клітинку.

— Ось.

Запах дешевих парфумів лоскотав ніздрі.

— Клас! — Дівчина схопила аркуші, розгорнула, пробіглася очима по написаному. — Це все?

— Ага.

— Так багато!

— Там одна задача на теорему, обернену до теореми Піфагора… ем-м, я розв’язав її двома способами, можеш вибрати, який тобі більше сподобається.

— Ага. Добре.

— Якщо хочеш, я поясню, який з них…

— Та ні, не треба.

Ніка відмахнулась, пірнула до кухні та почала квапливо — не сідаючи, лише ледь схилившись над столом, — переписувати рядки символів і цифр із Маркових аркушів у свій зошит. Хлопець ніяково тупцяв у коридорі. Він знав, що вони самі — батько Ніки жив окремо, матір працювала на «Рівнеазоті»[4] й рано виходила на роботу, — та попри це почувався незручно. Як, у принципі, завжди. Щоразу коли він приходив до неї додому, Ніка оточувала себе аурою привітної неприступності. Марк сконфужено спостерігав за дівчиною та міркував, що вона зовсім не схожа на ту Ніку, з якою він вечорами переписується у VK, що це ніби як дві різні людини. Глибоко в душі хлопець усвідомлював, що це твердження недалеке від істини, проте лякався цих думок і вперто виштовхував їх зі свідомості. А дарма. Ніці не подобалися його приходи. Одначе мусила терпіти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потім переслати їй, і щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цілковито безглузде — то камера не працює, то Інтернет повільний, — напрошуючись прийти до Ніки додому.

Тож він стирчав на килимку в порозі та крадькома позирав на дівчину. Ніка була в джинсах і білій футболці, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину поміж ними. І хлопець дивився, не мігши відірвати погляду — уявляв, наче бачить темні набряклі соски, — і відчував млосну слабкість, немовби щойно здав кров на станції переливання.

— Який у тебе перший урок? — запитала дівчина.

— Е… — Марк стрепенувся. — Історія… по-моєму.

Ніка кинула на нього погляд і м’яко проказала:

— Якщо запізнюєшся, то можеш іти.

— Але я… — він боягузливо потупився, — можу почекати.

— Ні, не хочу тебе затримувати. — Дівчина облишила списування та підступила до Марка. — Біжи! Я ще маю зібратися, і всяке таке. Тобі буде нудно, — вона торкнулася до його плечей і всміхнулася. — Дякую! Спишемося ввечері.

— Обов’язково!

Придумуючи виправдання її холодності, Марк збігав сходами, коли несподівано у переході між дев’ятим і восьмим поверхами наштовхнувся на Юлю Гришину. Невисока білявка з круглим обличчям, коротеньким каре та брекетами на верхніх зубах, які, втім, їй навіть трохи личили. Марк не вважав Юлю красунею, проте знав щонайменше трьох старшокласників, які впадали за нею. Хлопець і дівчина зупинилися, поглянули один на одного: Марк — зі здивуванням і притлумленим соромом, так начебто однокласниця могла прочитати його думки, Юля — якимось олов’яним, заглибленим у себе поглядом.

Десятки разів пропускаючи через м’ясорубку пам’яті цей епізод, Марк намагався пригадати, чи не вловив чого-небудь дивного. Чи не мала Юля зацькованого вигляду? Чимось розчарованою? Більш засмученою, ніж зазвичай? Безрезультатно. Хай як намагався, хлопцеві не вдавалося відновити у пам’яті нічого, що могло би насторожити його. Тієї миті він зациклився на одному: Гришина не повинна дізнатися, що він приходив до Ніки Терлецької.

— Ти куди? — вихопилось у нього.

Пауза.

— Нагору.

Хіба що голос. Її голос був дивним. Схожим на шкрябання напіврозчавленої комахи.

— Добре.

І вони розійшлися.

На сьомому поверсі Марк зупинився, прислухався, проте Гришина не повернула до квартири Ніки, а продовжувала підійматися.

Надворі хлопець викинув однокласницю з голови. Кілька секунд постояв на ґанку перед під’їздом, тамуючи тремтіння в колінах, а ще міркуючи, чи не варто було виявити настирливість і напроситися на чай або — у нього занило в паху від такої думки — запросити Ніку в кіно, а тоді рушив у бік готелю.

Він не ступив і п’яти кроків. Високо вгорі щось дренькнуло, а потім — дивний шурхіт. Марк задер голову й побачив, як щось летить повз балкони, як йому тоді здалося, просто на нього. Наступної миті тіло Юлі Гришиної врізалося в землю за півтора метри від нього. Хлопець інстинктивно відсахнувся і, певна річ, не відразу зрозумів, що то Гришина. Спершу подумав, що то з одного з балконів випав якийсь чи то килим, чи то мішок із одягом, а потім помітив великі трапецієподібні окуляри — понівечені до невпізнання, — крізь скельця яких хвилину тому Гришина дивилася на нього несфокусованим апатичним поглядом, і кров, що розповзалася вологим асфальтом.

Виступ багатоповерхівки затуляв їх від проспекту Миру, де завжди людно та постійно шмигають машини. На Міцкевича, як на зло, на ту мить нікого не було, тож єдиним, крім Марка, свідком падіння виявився огрядний таксист, який сидів у припаркованому на розі готелю Lanos’і. Чоловік вийшов з авто, проте переходити дорогу не став. Якийсь час він перелякано глипав на Марка та на розпростерте біля його ніг тіло, після чого схопився за мобілку й узявся викликати швидку.

Марк пригадував мляве, напрочуд невиразне відчуття важкості в животі, ніби переїв і от-от почнеш блювати, але поза тим — нічого. Він витріщався на кучугуру м’яса, яка нещодавно була його однокласницею, і не відчував нічого, крім отупілого подиву. Не було того пекучого відчаю, як тоді, на затиснутій лісом дорозі за Бродами, коли здавалося, начебто під тобою горить земля і ти нічого із цим не можеш удіяти.

Хлопець остовпів, розгубився, не знав, що робити.

Стояти й чекати?.. Але кого?

Піти геть?.. Це, мабуть, теж не