Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У будь-якому, — відповів Валентен і надовго замовк.
Жовтий омнібус повз північною частиною Лондона. Здавалося, минули години; великий детектив нічого не пояснював, помічники його мовчали, і в них потроху почали закрадатися сумніви щодо цього доручення. До того ж, вони, мабуть, ще й зголодніли — давно минув час другого сніданку, а довгі вулиці північних кварталів виринали одна за одною, наче кільця якоїсь чудернацької підзорної труби. Усі ми пам'ятаємо такі поїздки. Це була одна з тих подорожей, коли, здається, що ось-ось на обрії вирине край світу — але виринає лише Тефнел-парк. Лондон розчинявся серед брудних таверн і занедбаних пустирів і знову незбагненно виринав у вогнях широких вулиць і зухвалих готелів. Здавалося, наче їдеш крізь тринадцять різних занедбаних міст, що переходили одне в одне. Попереду згущався холодний сутінок, але детектив і не поворушився, пильно вдивляючись у вулиці, що пробігали повз них. Коли Кемден-таун залишився позаду, поліцейські вже клювали носами. Раптом вони прокинулися: Валентен зірвався на ноги, струснув їх за плечі й гукнув кучерові, щоб той зупинився.
У повному здивуванні вони скотилися сходами і, озирнувшись, побачили, що Валентен переможно вказує на велике вікно ліворуч від них. Це вікно прикрашало блискучий фасад великого, як палац, готелю; тут була зала ресторану, про що й сповіщала вивіска. Це вікно, як і всі інші, що прикрашали фасад готелю, було зроблене з матового візерунчастого скла, але посеред нього, немов зірка на льоду, зяяла дірка.
— Ось він, наш ключ! — вигукнув Валентен, погойдуючи ціпком. — Розбите вікно!
— Яке вікно? Який ще ключ? — розгнівався поліцейський. — Чим ви доведете, що це пов'язано з нашою справою?
Від люті Валентен ледь не зламав свій бамбуковий ціпок.
— Чим доведу? — вигукнув він. — О, Боже! Цей чоловік шукає доказів! Швидше за все, це взагалі ніяк не пов'язано з нашою справою! Але що ж нам іще залишається робити? Невже ви досі не зрозуміли, що нам треба хапатися за будь-яку, найнеймовірнішу, випадковість або ж іти спати?
Він заспішив до ресторану; за ним пішли полісмени. Усі троє сіли за столик і взялися за пізній сніданок, час від часу поглядаючи на зірку в склі. Варто зазначити, що вона і тепер мало що пояснювала.
— Бачу, у вас вікно розбите, — сказав Валентен офіціантові, розраховуючись.
— Так, пане, — відповів лакей, заклопотано підраховуючи гроші. Чайові виявилися чималими, отож, випроставшись, він помітно пожвавішав.
— Саме так, пане, — сказав він. — Це дуже дивно, пане!
— А що трапилося? — не виявляючи особливої цікавості, запитав детектив.
— Прийшли до нас тут двоє в чорному, священики, — розповідав лакей. — Їх нині багато сюди приїхало. Замовили дешевий сніданок, поснідали тихенько, один заплатив і пішов. Інший теж зібрався виходити слідом за ним. Коли дивлюся, а вони переплатили більш ніж утричі. «Ви переплатили», — сказав я, коли він був уже на порозі. «Та невже?» — спокійно перепитав він. «Так», — кажу я і беру рахунок, щоб показати йому. І тут — я ледь не впав.
— Чому? — запитав детектив.
— Я чим завгодно готовий забожитися, що у рахунку було чотири шилінги. А тут дивлюся — чотирнадцять, хоч ти лусни.
— Так! — скрикнув Валентен, повільно підводячись на ноги. Очі його палали. — І що ж далі?
— А він стоїть собі у дверях і каже: «Вибачте, переплутав. Ну, нічого, це буде за вікно». — «Яке ще вікно?» — запитую. «Яке я розіб'ю», — і лясь парасолькою!
Троє слухачів скрикнули від здивування, а інспектор сказав собі під носа:
— Ми що, женемося за божевільним?
Лакей тим часом продовжував, смакуючи кумедну історію:
— Це так мене спантеличило, що кілька секунд я нічого не міг зробити. Чоловік рушив з місця, наздогнав того, високого, вони завернули за ріг — і як дременуть по Баллок-стрит! Я кинувся за ними з усіх ніг, та куди там — зникли!
— Баллок-стрит! — вигукнув детектив і помчав вулицею так само стрімко, як дивна пара, яку він сподівався наздогнати.
Тепер переслідувачі швидко рухалися між голими цегляними стінами, як у тунелі. Тут було мало ліхтарів й так само мало освітлених вікон; здавалося, що все на світі повернулося до них спиною. Сутеніло, і навіть лондонському полісмену нелегко було зрозуміти, куди саме вони прямують. Інспектор, однак, не сумнівався, що рано чи пізно вони вийдуть до Гемпстедського лугу. Раптом у темно-синіх сутінках зблиснуло опукле освітлене вікно, і Валентен зупинився за крок до крамнички, де торгували солодощами. Якусь мить повагавшись, він зайшов усередину. Стоячи серед строкатих прилавків, детектив ретельно відібрав тринадцять шоколадних сигар. Він обмірковував, як розпочати розмову, але це йому не знадобилося.
Кістлява молода жінка, що виглядала набагато старішою за свій вік, з очікуванням дивилася на елегантного прибульця, але, побачивши в дверях синю форму інспектора, оговталася і заговорила.
— Ви, напевно, за пакетом? — запитала вона. — Я його відіслала.
— За пакетом?! — перепитав Валентен — настала його черга дивуватися.
— Ну, який залишив той чоловік, священик.
— Заради Бога! — вигукнув Валентен і подався вперед, його палке нетерпіння врешті вирвалося назовні. — Заради Бога, розкажіть детально!
— Ну, — не зовсім впевнено почала жінка, — зайшли сюди священики, це було десь із півгодини тому. Купили м'ятних коржиків, поговорили про всяку всячину і пішли на луг. Раптом через кілька хвилин один біжить назад і каже: «Я тут пакунок не залишав?» Я глянула туди, сюди — ніде немає. А він каже: «Гаразд, якщо знайдете — відішліть ось за цією
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смиренність отця Брауна», після закриття браузера.