Читати книгу - "Володар драконів"

Знову запанувала тиша. З неба сіялася мжичка. Сірчана шкурка зіщулилась і втягнула голову в плечі.

— Ну дякую! — шепнула вона Лунгу. — Поділ неба, отакої! Звучить надто гарно, щоб бути правдою. Старий просто марить.

Лунг не відповів. Він задумливо дивився вгору, на Зубчасту бороду. Потім раптом виступив вперед.

— Гей! — злякано засичала Сірчана шкурка. — Ти куди? Не роби дурниць!

Але Лунг не звернув на неї уваги.

— Ти правий, Зубчаста бородо, — промовив він. — Мені й без того здавалося, що я гідний кращого, аніж вічно ховатися і кружляти лише над цією долиною, — він обернувся до решти драконів. — Тож полетимо шукати Поділ неба. Давайте вирушимо в дорогу сьогодні ж. Місяць на небі майже уповні. Кращої ночі для нас не знайти.

Дракони відсахнулися від нього, як від божевільного. Зате Зубчаста борода посміхнувся — уперше за цю ніч.

— Ти ще молодий, — зауважив він.

— Я вже досить старий, — відповів Лунг і підвів голову ще вище. Він був не набагато менший за старого дракона. Тільки роги у нього були трохи коротші, а луска блищала у місячному світлі.

— Стривайте, стривайте, хвилиночку! — Сірчана шкурка квапливо видерлася вгору шиєю Лунга. — Що це ще за дурниці? Ти всього разів десять вилітав за ці пагорби. Ти… ти… — вона розкинула руки, вказуючи на гори навколо. — Ти навіть гадки не маєш, що там, за ними. Ти не можеш просто так летіти навмання крізь світ людей, у пошуках місця, якого, можливо, й зовсім немає на світі!

— Помовчи, Сірчана шкурко, — сердито сказав Лунг.

— І не подумаю! — пхикнула мала кобольдиха. — Ти тільки поглянь на інших. Хіба вони схожі на тих, що хочуть негайно кудись летіти? Ні, аж ніяк не схожі. Тому забудь про це. Якщо люди справді прийдуть, я вже подбаю про нову печеру для нас, будьте певні.

— Вона правильно каже! — вигукнув один із драконів, підходячи до Лунга. — Поділ неба існує лише у снах Зубчастої бороди. Світ належить людям. Якщо ми будемо ховатися, вони залишать нас у спокої, а якщо вони справді сюди прийдуть, що ж, доведеться нам їх прогнати.

Тут Щур засміявся. Голосно і пронизливо.

— Ти коли-небудь пробував прогнати море? — гукнула вона. Але дракон не відповів їй.

— Ходімо, — сказав він іншим. Потім повернувся і пішов крізь проливний дощ назад у свою печеру. Дракони один за одним рушили за ним слідом, лише Лунг і старий дракон залишилися стояти під рясною мжичкою. Зубчаста борода насилу спустився зі скелі на негнучких ногах і глянув на Лунга:

— Не дивно, що вони вважають, ніби Поділ неба мені наснився. Бувають дні, коли мені самому так здається.

Лунг похитав головою.

— Я знайду його, — він роззирнувся навколо. — Навіть якщо Щур неправий, і люди сюди не прийдуть, все одно на світі має існувати місце, де нам не треба буде ховатися. Коли я його знайду, я повернуся за вами. Я вилітаю цієї ночі.

Старий дракон кивнув.

— Зайди до мене в печеру перед подорожжю, — сказав він. — Я розповім тобі все, що пам’ятаю. Правда, це небагато. А зараз мені потрібно нарешті заховатися від дощу, а то завтра я взагалі не зможу зрушити з місця свої старі кістки, — він, крекчучи, рушив до своєї печери.

Лунг залишився разом із Сірчаною шкуркою і Щуром. Кобольдиха похмуро сиділа у нього на спині.

— Дурень, — тихенько бурчала вона. — Йому неодмінно треба розігрувати з себе героя, шукати те, чого, можливо, взагалі немає. Атож.

— Що ти там бурмочеш? — запитав Лунг, обертаючись до неї. Сірчаній шкурці урвався терпець.

— А хто тебе стане будити на заході сонця? Хто буде охороняти тебе від людей, заколисувати піснею, чесати за вухами?

— І справді — хто? — глузливо перепитав Щур. Він досі сидів на скелі, з якої говорив старий дракон.

— Я, звичайно! — гаркнула на нього Сірчана шкурка. — Що мені ще залишається, підберезнику чорноногий!

— Ні! — Лунг повернувся так різко, що Сірчана шкурка мало не злетіла з його слизької від дощу спини. — Тобі зі мною не можна!

— Чому це не можна? — Сірчана шкурка ображено схрестила руки.

— Тому що це небезпечно.

— Я нічого не боюсь.

— Але ти ж терпіти не можеш літати! Тобі стає погано.

— Нічого, я звикну.

— Ти будеш тужити за домівкою!

— За якою домівкою? Ти думаєш, я збираюся тут чекати, поки мене зжеруть риби? Ні, я з тобою!

Лунг зітхнув.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Як хочеш. Але не скаржся потім, що я силоміць потягнув тебе із собою.

— Ну без цього не обійдеться, навіть не сподівайся, — сказав Щур зі сміхом і зістрибнув у мокру траву. — Цих кобольдів хлібом не годуй — дай поскаржитися. А тепер підемо до старого дракона. Якщо ти хочеш вилетіти вже сьогодні вночі, часу в тебе небагато. Принаймні не настільки, щоб сперечатися з цією пустоголовою грибожеркою.

Коли вони прийшли, Зубчаста борода лежав