Читати книгу - "Родовичі"

Птах кружляв над ними, то піднімаючись високо в небо, то падаючи так низько, що Росько бачив кругле око, в якому клекотіла темна лють. Зник кібець так само раптово, як і з’явився, — грудкою впав у гущавину дуба, тільки сухий торішній листок зірвався з дерева, погойдався-погойдався і ліг біля Роськових ніг. Той аж відсахнувся: «А може, це кібець став уже сухим і жовтим листком? Може, так зробив віщун?..»

Глянув на дядька Родя і помітив, що той теж збентежено дивиться на дубовий листок. Росько мимоволі притулився до нього. Старійшина перевів погляд на хлопця, упівголоса промовив::

— Велику силу має віщун нашого роду… Ходімо, ходімо, хлопче, нехай розмовляє з богами…

За річкою, далекими лісами вистромив довгі червоні списи бог сонця. Він піднімав ними небо все вище й вище. І в сині розколини звідти на землю лилося світло. Річка, дерева, листя, трави вбирали його в себе

— і навкруг відразу виднішало. Світло наближалося і до них. Роськові хотілося підставити під нього долоні, відчути ту мить, коли воно вдариться об них і розіб’ється на сяючі бризки.

Дядько Родь поклав йому на плече руку, легенько підштовхнув, і він слухняно пішов до селища. Віщун щось вигукнув їм услід, але страх у Роська вже минув, відчував позаду дихання старійшини… І все ж мимоволі прискорював ходу.

Від цього дня він майже не відходив од дядька Родя. Ніч, коли лісові люди забрали з собою матір і сестричку, потроху забувалась, її заступали собою інші дні й ночі. Інколи хлопцеві здавалося, що тієї ночі й зовсім не було, що все те сталося не з ним. Та й ніхто не нагадував йому про ту ніч. Тільки віщун… Ні, він не промовив до Роська жодного слова, навіть не наближався до хлопця, але його погляд дедалі частіше зупинявся на ньому. Він був прискіпливий і мовби оцінюючий. І сховатись від нього не було куди, переслідував скрізь. І наче притягував до себе, кудись кликав і манив. Але куди, Росько не знав. Це викликало в душі хлопця неспокій і збентеження.

Інколи його охоплювало відчуття, що поруч з ним хтось є, невидимий, легкий, з нечутною ходою. Коли він різко зупинявся, той невидимий налітав на нього і дихав у потилицю тепло й часто. «Може, віщун приставив до мене якогось духа?» — жахався хлопець. І позбутися його ніяк не вдавалося. Росько уже пробував. Цього його навчала ще мати, він знав, що треба йти берегом, йти, ні на що не зважаючи, а потім стрибнути у річку. Дух за тобою не поженеться, у воду не пірне, бо ж легкий, от і сидітиме, чекатиме на суші. А ти собі під водою пливи-пливи, потім тихесенько виберись на берег і чимдуж тікай від того місця, де залишився дух. А найкраще — взяти очеретину, залізти у воду, виставити її й дихати. Дух, хоч і примітить твою схованку, але довго не витримає, бо страшенно не любить залишатися самотнім. Пройде мимо людина, птах пролетить, звір пробіжить, дух і подасться за кимось. Йому ж однаково, тільки аби жива душа була…

Якщо хлопцеві вдавалося позбутися свого невидимого супутника, то почував себе таким хитруном і сміливцем, що не міг стримати усмішки. Але хвалив себе подумки, бо духи не люблять, коли над ними глузують. У такі дні він особливо стерігся, щоб не потрапити на очі віщуна. Коли той з’являвся у селищі, то боявся навіть глянути в його бік. Від усієї високої худої постаті, довгих кістлявих рук, якогось всевидющого погляду віяло загадковістю й відлюдькуватістю. Був не схожий на жителів селища ні з вигляду, ні мовою. Коли змагався із злими духами чи справляв тризну, то з його грудей вилітали слова, яких майже ніхто не розумів. Нічого не вимагав від жителів, навіть полотна собі на вдяганку. Це було тим більш дивно, що з’являвся перед людьми у довгій чистій сорочці.

Віщун нічого не мав від них, але служив родові віддано й покірливо, нікому не відмовляв у проханні вигнати з хижі злих духів, випросити у богів прихильності та ласки у своїх справах, а може, й кари відступникові від звичаїв свого племені.

Мало кому випадала нагода побувати в житлі віщуна, де під землею хоронив він бога. Але усі, хто хоч раз заглянув у його житло, виповзали звідти нажахані й безмовні. Та, видно, не могли довго відмовчуватись, носити в собі страшні видива тієї печери. Якась сила нуртувала в них, бо оповідали родичам, сусідам, що вигляд Перун має грізний і войовничий. І вгруз він нібито по пояс у землю, а погляд його очей такий іскрометний, що видається, наче ось-ось з них полетять блискавиці. Тільки ворухнись, тільки не схили покірливо голову — враз вдарить у груди і спопелить. Ніхто не міг витримати того страхітливого погляду, не народився ще в їхньому роду такий зухвалець.

Хоч бачити нікому не випадало, але дехто наважувався твердити, що в ніч, коли боги розбивають небо і кидають його уламки на землю, віщун, щоб вони не впали на селище, йде на річку, щоб ублагати Перуна, напуває його кров’ю тварин… Як він на них полює, чим приманює, невідомо, але вхід до печери перепиняли величезні оленячі роги, а всередині вся долівка була вистелена вовчими та ведмежими шкурами. І дух там від цього такий важкий, що голова наморочиться і ноги не тримають зайшлу людину.

Кожен із селищан знав, що бог сам вибирає собі жертву й поживу, а віщун тільки виконавець його волі. Рід поклав на нього всі свої надії, всі свої сподівання, звірявся в усьому. Тільки йому одному було відомо, яку жертву вимагають боги, тож нехай здобуває її будь-яким способом, у будь-якому місці, в небі чи на землі, на волі чи в лісі… І тому, коли в селищі раптом зникав собака, то всі вдавали, що його взагалі не було, ніхто навіть натяком не насмілювався запідозрити в чомусь віщуна. У грімкотливі ночі собаки тулилися до людського житла й стиха скавучали. Не вили, не гарчали загрозливо, а тільки скиглили приречено й тихо, відчуваючи незрозумілу тривогу та невідворотну небезпеку.

Роськові теж у такі ночі було лячно. Його порожня хижка наповнювалась шемранням, нерозбірливими звуками, що перекочувалися