Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загорнувши у записку грудочку вапна, я кинув її у вікно й знову почув писк наляканого птаха. Цього мені досить. «Птах» посміється з моїх ліричних відступів і завагається, чи віддавати записку полковникові.
Але таки віддасть, попри всі вагання. А той хоч і не вголос, та поглядом все ж запитає: «Чи не помилились ми з цим шибайголовою? Стихійна натура… і наче надто самовпевнений. Розвідник мусить мати залізні нерви… волячі жили… працювати перш за все холодним розумом. Подумайте, чи не буде в нас зайвих неприємностей з цим хлопцем?»
Хай запитує. Є люди, які близько знають мене, і вони не злякаються таких запитань. Отже, і по цій лінії нема підстав непокоїтись.
Зараз, Hace, сказав я собі, можеш вилежуватись і чекати. Закинув наживку — дивись за поплавцем. І запам'ятай цей день — 19 квітня 1954 року. Від нього почнеться оте життя, про яке ти мрієш.
Цигарка моя згасла, чи, точніше, я її загасив. Треба новим сірником запалити її й освітити свою самовдоволену пику, яку минулого вечора мало не спотворив отой самий чоловік, що вже стискає у правиці мою записку…
ЧЕНЦІ-МАНДРІВНИКИ
Поповзли однакові сірі дні, такі сірі, що мене вже взяв сумнів — чи не марно я відсиджуюсь у монастирі. До мене приходив тільки бородань, приносив якісь книжки і вже більше не цікавився своїми друзями-військовими. Ця дрібничка була промовиста.
Я вдавав знудьгованого й заявляв, що втечу. От цього не слід робити. Мовляв, навколо крутяться якісь сумнівні типи. Може, з міліції, і вони схоплять мене, а це заплямує монастир. Хай мине час.
А щоб не нудьгувати, я писав вірші. Намагався виплакати біль юнака, вигнаного з армії й з університету.
Тренувався в акторському перевтіленні. Та й хтозна, може, й знадобляться такі-ось речові докази…
Написав також поетичний заклик до згуртування антикомуністичних сил у країні та за її межами.
Минуло два тижні. Прийшли ігумен з отцем Никодимом і сказали, що останні дні вони перебували у Софії, а тому й не озивалися. Розпитали мене дещо.
— Ти от дуже хочеш вирватися звідси, а куди ж ти подінешся?
— Світ за очі.
— Ти повернешся до села й розповідатимеш, що тебе переховували монахи, а це — пляма на монастирі.
— Ні, отче, й словом не згадаю вас.
— А що ж тоді?
— Говоритиму, що був у лісі.
— А чому б тобі не подумати ще і не залишити світське життя? Чи не бачиш, скільки неприємностей загрожує тобі? Йди в ченці.
Ого, ти дивись! Значить, сподіваються, що можуть накинути на мене чорну рясу. Певно, через те мене й тримають тут.
— Ні, отче, це не для мене.
— Подумай, сину, це найзручніша нагода порвати з усіма дотеперішніми неприємностями.
— В мене є надійніший спосіб.
— Який? Ховатися?
— Ні, інше задумав.
— Гм, це твоя справа. Ми не втручаємось в особисті плани людей, але першого дня ти наче заявив, що хочеш втекти за кордон.
— Мабуть, марив.
— Можливо, але коли людина щось говорить у нестямі, то це відбиває її справжні думки.
— Ми можемо поговорити наодинці, отче?
— Не бійся, говори. Перед богом і церквою в нас немає таємниць.
Замовчав, набурмосився. Мовляв, не буду говорити. Отець Никодим спохмурнів, але мовчки вийшов.
— Отче, — заговорив я, — від усього серця дякую вам і ніколи не забуду вашої доброти, але, прошу вас, не нагадуйте про мої слова, сказані першого вечора. Я справді спробую втекти з Болгарії, і нема ніякої небезпеки, що вас обвинувачуватимуть за це!
— Про це знатиме ще тільки одна людина.
— Ніхто не мусить знати! Благаю вас. Такі часи настали, що нікому не ймеш віри.
— Так, але я довіряю йому.
— Довіряйте, але нічого не говоріть, бо ми погоримо.
— Полиш це на мене.
— Я боюсь незнайомих, отче.
— Як ти уявляєш перехід кордону?
— Я служив у Єлховому. Знаю той район, розташування застави, маршрути нарядів, секретні й відкриті пости, отже, пройду легко. А туди дістанусь уночі.
— Гаразд, але підеш з отим нашим другом. І довіришся йому так, як довірився мені. Його ім'я взнаєш пізніше.
— Ох, боюсь я незнайомих.
Ігумен вийшов і повернувся з отцем Никодимом. Видно, пояснив йому дещо, бо той по-свійському потис мені руку й сказав:
— Не будемо критися, хлопче, усі ці дні ми перевіряли й вивчали тебе. Тому ігумен і довірився тобі. Отже — віра за віру.
Я кивнув і пробурмотів, дивлячись йому ув очі:
— Віра за віру.
Він збагнув, що я не знаю, як називати його, і пояснив:
— Зви мене отець Никодим, а коли прийде час, узнаєш і решту. Одне мусить бути тобі ясно відтепер. Я зазнав од цієї влади прикрощів більше, ніж ти. Тому мене засудили на двадцять років тюрми. Звісно, заочно.
Я підвівся й став струнко.
— Вибачте, отче, але комуністи далися мені добре взнаки, і я почав усіх боятися. Тому й до вас поставився з недовір'ям. Тепер зрозумів, що ви мученик і герой. Розраховуйте на мене. Ми вислизнемо з Болгарії.
Я посміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака.
— Поки вилежувався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варіант №1. На альпійській верховині», після закриття браузера.